На дальних берегах. Том первый (СИ)

— Ну, на войне люди мрут часто — там обычно расследованием никто не заморачивается.
— Так ми ще до вийни-то не доихали. А як доихали… — Михай грустно покачал головой, — Чесно зизнаюся — повоювати, вважай, и не повоював. Наша батарея ще до мисця толком не дисталася, як ми пид обстрил потрапили. Я з кабини схопився и в канаву. Бухнуло поруч, землею засипало, вси бигають, кричать, дим скризь… А найголовнише — в мою машину снаряд влучив. Рознесло всю. Я тоди, вдруге до смерти злякався. Нам часто говорили що зроблять, якщо ми машину зламаемо, або втратимо. Ну, думаю, валити звидси треба, а то точно прибьють. Не ти так ци. А як валити, якщо в тилу комендатури стоять и дезертирив ловлять? Дай, думаю, до госпиталя пиду та хворим скажуся. Вилазжу з канави, а биля ней офицер лежить поранений. Я його взяв и потягнув. Ну тому, як сам то я неповреждений. Прийду до госпиталя — руки-ноги на мисци, дирок в тили немае. Ну мене и завернуть. А так — пораненого притягнув. Все при дили.
— Ладно… Не осуждаю. На войне, да в твоем возрасте… Тебе тогда сколько было?
— Семнадцать, здаеться. Тильки це не виправдання — он дивка та соромна, що ми в Аргесаеванне пидибрали… Ий того менше, а зла як куниця.
— У Чумы с башкой беда.
— Бида — не бида, а смиливише мене. Я, коли офицера тягнув, думав що госпиталь вин… Ну госпиталь. Палати, доктора… А там намети та землянки, а, навколо, люди лежать все в крови. Циле поле. Хто живий ще, хто вже мертвий. А ще я на яму натрапив, де не люди, а тильки руки-ноги видризани та видирвани. Дивлюся на це… Навколо крики, стони. Мене запитують, хто я, а я, зи страху, тильки: «Бе-е». Мене запитують, що сталося, а я тильки: «Ме-е». И мало того, що весь в грязи в тий канави перемазався, так ще й кровью з ниг до голови облився, поки офицера тягнув. Мене санитар убик видтягнув, каже: «Сиди тут». Ну я и сидив. Холодно, сиро, страшно. Хотив вже назад йти, поки за видлучку не глянули, так забув куди… Исти не хотилося — пару раз поспав та води знайшов.
Тут инший санитар пидходить и каже: «Иди за мною». Заводить мене в намет, а там, на чистому, той офицер лежить. Пан Гжегош. Майор цилий. И доктор поруч. И пляшка сливовици миж ними. Пан Гжегош дивиться на мене и каже: «Що з ним?» Доктор навить чипати мене не став — просто подивився, покивав. «Контужений вин», каже, «Мабыть, ще й оглухлий. Як вас, пане, до нас доставив, так два дни в кутку просидив, в одну точку лупая. Зараз я досвид проведу». И починае пальцями клацати, та шепотити чогось. А я обмир зи страху, ну и намагаюся виду не подавати.
Доктору набридло клацати, вин мене запитуе: «Ти хто е? Призвище, звання, батальйон?» Ну я, спершу, хотив продовжувати глухим прикидатися. Потим виришив тупим позначитися. Слух-то параметр медичний, а ось голова — предмет темний. Там пиди розберися. «Михай я», кажу, «Водий. Тильки з якого батальйону — не памьятаю. На машини було написано, а её розирвало». Доктор кивае и пану Гжегошу на мене рукою махае: «Точно контужений. Шок, дезориентация, часткова втрата слуха и ясности мысли. Такого тепер тильки в обоз».
Пан Гжегош сливовици намахнув, — Михай налил еще, — И каже: «Не треба його в обоз. У мене на заводи знайомй е. Я йому рекомендацийний лист напишу. Раз водием був, значить технично грамотний. А на заводи таки потрибни». Отримав я рекомендацийний лист, довидку и поихав в Пловждецьк. И там, спершу, водием, потим стрильцем-спытатилим влаштувався… Ось тоди я з усього настрилявся и интерес до цией справи у мене прокинувся. Конструктором хотив стати, та вийна закинчилася.
— А как это связано?
— Вона для нас не те щоб добре закинчилася. Знову земель втратили. И вси почали винуватих шукати. А так само не бувае, щоб винни були те, хто у влади. Ось и призначили винуватыми припольцив та жидив. Пловждецький завод — вийськовий, так що ни про яке припольце-конструктора мови йти не могло. Я свои розробки начальству подавав, а у мене их один вкрав и за свои видав. Премию отримав. Я його запитую: «Та як так?» А вин мени в обличчя смиеться. Ну я осерчав, думаю: «Буде тоби, собака, премия…» Сказав йому, нибито в серцях, що у мене ще краще розробка е. Тильки, писля такого, я её йому не покажу. А потим два тижни наверх, пид кран лазив, ниби там у мене схованка. Вин це помитив и полиз шукати. Там-то його напругою и ебнуло.
 
— «Напругой»? Ты ток, что-ли, врубил?
— Що на крани проводи худи давно вси знали и начальству талдычили. Ось як один з них пидсмажився — тилько тоди миняти стали. А мене на роботи взагали не було. Тому на мене пидозра навить не впала. Але все одно рик по тому вигнали, як неблагонадийного. Блукаю по мисту, думу думаю, тут глядь — Стець! Живий! Я питаю: «Гаврило то ти, чи що?!» Вин мени: «Я!» Я його питаю: «Ти як тут очутився?» А вин мени: «А ти як? Тебе ж мертвим визнали?» Я кажу: «Як мертвим?» Вин мени такий: «Машину рознесло, думали що и тебе разом з нею. Я довидки про тебе наводив писля вийни, а мени: „Загинув вин“».
Ну здорово, думаю, мало того, що безробитний, так ще й мертвий. Тепер точно никуди не визьмуть. И кажу Стецу: «Робота е?» А вин мени: «Розпитаю». Потим ми з ним в шинку випили, я у нього грошей зайняв и дали пишов. Виришив до батька дийти — думав може вин як то допоможе. А мене навить на пориг не пустили. Прямо у воротах загорнули. Видийшов дви вулици, тут на мене два жлоби налитають и починають так бити, що я розумию: «Вбивають!»
Потим раз — втекли кудись. Пиднимаюся, дивлюся — Стець з хлопцями. Каже: «Пощастило тоби, що ми повз проходили. Ти чого такого накоив, що тебе так пиздят?» А я знати не знаю. Кажу: «Та начебто ничого… Ось — до князя Корецького ходив. Думав, мож допоможе якось?» Стець усмихаеться: «Ну ти и дурень». Я йому: «Чому дурень? Ти ж сам пропонував до нього йти?» А Стець мени: «То я ранише пропонував, бо не знав усього. А тепер знаю. Князь у Сейми засидае. Йому байстрюк такий зараз не те що не потрибен — небезпечний. Розмови пидуть — його з Сейму попросять. Ось вин и пидислав своих холуив щоб тебе вбити». Ну думаю: «Взагали здорово. И що тепер робити?» А Стець мени: «Пишли з нами — я тебе з Сучко познайомлю. Може на що згодишся».
— Сучко? Интересная фамилия…
— Дуже. Приводять вони мене в будинок, виходить це самий Сучко, инши навколо сидають и запитують: «Хто такий? Звидки родом? Навищо прийшов?» Ну я, як е, все видповидаю, що кликати Михаем. Призвище по батькови «Корецький», по матери «Доля», бо батька мене не визнавши. Сам з Тернивцив, Стець пидтвердить, вин же мене сюди и зманив, а потим така пляска почалася, що краще б я з дидом коней кував. А конкретно до них я прийшов тому, що роботи немае и не передбачаеться, бо дивляться на мене як на собаку останню. Сучко кивае и каже: «Ось це вирно. Ось тут ти сам горя сьорбнув и тепер розумиеш, що треба нам незалежнисть. Щоб не чужи, а ми сами соби господа були».
Загалом, гладко стелив. Я перейнявся, тим бильше що им якраз людина, в зброи та машинах розумие, був потрибний. Став я в их организации техником. Зброю лагодив, обризи робив, автомобили ремонтував. Гроши у них водилися, так що мени сарайчик зняли, де у мене, для увази, майстерня була слюсарна. Добре я тоди в ний заробатывал…
Михай со вздохом закатил глаза вспоминая те счастливые времена. Судя по всему, такая жизнь ему была по душе куда больше, чем выпавшие на его долю приключения.
— А один раз працюю — чую як Стець обговорюе як когось вбити. Ну и поумничать виришив. Язик то у мене за зубами не тримаеться — сами знаете. Кажу: «Треба зробити так, щоб схоже було на випадковисть. Тоди, може, навить розслидувати особливо не стануть — ну не пощастило людини? Кого тут звинуватиш? Бога?» А вони вси таки досвидчени, бували, смиються, мовляв: «Багато ти в цьому розумиеш?» Я обидевся, ну и ляпнув з дуру: «Багато — не багато, а двох в могилку звив и, нихто, навить, не зрозумив». Вони в особи зминилися и до мене, мовляв: «Це як так?» Ну я им и про Бартоша и про начальника того розповив. Правда, трохи прикрасивши.
Ну ту мене вже всерйоз почали питати, як би я цю справу зробив. Я злякався — хвалитися одне, а в справи себе показати, щось инше. Сказав, що подивитися треба. Постеживши. Хто такий, куди ходить, що робить? А Стець мене бере, и каже: «Пишли — покажу. Людина та дуже погана — кшездцям про наши справи доносить. Так що, якщо його просто вбити, то полиция сильно шукати буде. А якщо зможеш все як нещасний випадок уявити — то простише буде».