Гіпотеза кохання

  
Елі Хейзелвуд
 
Гіпотеза кохання
 
 
Приклад: «На основі наявної інформації та даних, зібраних до цього часу, моя гіпотеза полягає в тому, що якнайдалі я буду від кохання, тим краще буде мені.»
 
  
Пролог
 
Чесно кажучи, Олів трохи сумнівалась з приводу всієї цієї затії з аспірантурою.
Не тому, що вона не любила науку. (Вона любила. Вона обожнювала науку. Наука була її покликанням.) І не через купу явних тривожних дзвіночків. Вона прекрасно розуміла, що її психічне здоров'я не подякує їй за роки недооцінюваних, недостатньо оплачуваних 80-годинних робочих тижнів. Що ночі, які вона проведе, зігнувшись над пальником Бунзена, аби вигризти тривіальний шматочок знань, навряд чи стануть ключем до щастя. Годі повірити, що присвятити душу й тіло заняттям наукою, між якими зрідка вдасться викроїти час на перерву, щоб стягнути нещасного рогалика, буде розумним вибором.
Вона прекрасно усе розуміла, однак це її ні краплі не бентежило. А, може, й бентежило, але зовсім трохи, тож вона могла з цим впоратись. Щось інше стримувало її від стрибка у найбільш печально відоме та найвиснажливіше коло пекла під назвою «Докторантура». Стримувало, поки вона не отримала запрошtння на співбесіду з приводу вакансії на стенфордському факультеті біології, і не зустріла Його.
Хлопця, ім'я якого вона так і не дізналась.
Хлопця, якого вона зустріла у першому-ліпшому туалеті, що трапився їй на шляху.
Хлопця, який запитав її:
— От мені цікаво, чи є якась особлива причина, чому ти плачеш у моїй вбиральні?
Олів пискнула. Вона спробувала відкрити затуманені сльозами очі, але зображення було розмитим. Все, що вона змогла побачити — це розпливчастий силует — хтось високий, темноволосий, одягнений в чорне і… все. Більше нічого.
— Це… це жіноча вбиральня? — затинаючись, спитала вона.
Пауза. Тиша. А потім:
— Ні.
Його голос був глибоким. Таким глибоким. Дійсно глибоким. Казково глибоким.
— Ти впевнений?
— Так?
— Справді?
— Безсумнівно, адже це вбиральня моєї лабораторії.
Що ж, на це їй сказати було нічого.
— Вибач, будь ласка. Тобі потрібно…
Вона махнула рукою на кабінки, чи туди, де, як їй здавалось, вони мали бути. Їй різало в очах, незважаючи на те, що вони були заплющені, і вона мусила міцно їх стулити, аби приглушити печіння. Олів спробувала витерти щоки рукавом, та тканина її сукні була дешева і тонка, не здатна й на половину вбирати рідину так, як бавовна. Такі вони, принади бідного життя.
— Мені просто потрібно вилити цей реагент у раковину, — сказав він, однак вона не почула, щоб він поворухнувся. Можливо, тому що вона заважала доступитись до умивальника. А може, вирішивши, що вона дивачка, він розмірковував, як би нацькувати на неї університетську поліцію. Це б поклало бездушно швидкий кінець її мріям про ступінь доктора наук, правда ж?
— Ми не використовуємо цю кімнату, як вбиральню, лише викидаємо тут відходи та миємо приладдя.
— Ох, перепрошую. Я думала…
Погано думала. Вона поганенько думала, і то була її звичка і прокляття.
— Ти в порядку?
Він, певно, дуже високий. Його голос звучав так, наче він був метри на три вище за неї.
— Звісно, чому питаєш?
— Бо ти плачеш. У моєму туалеті.
— Та ні, не плачу. Ну типу того, але це просто сльози, розумієш?
— Ні.
Вона зітхнула, привалившись до обкладеної кахлями стіни.
— Це через лінзи. В них нещодавно витік строк придатності, та й з самого початку вони були не дуже. Це через них у мене халепа з очима. Я їх зняла, але… — вона знизала плечима, сподіваючись, що була повернута до нього. — Потрібно трохи зачекати, поки стане краще.
— Ти носиш прострочені лінзи? — Його голос прозвучав так, наче вона нанесла йому особисту образу.
— Трішки прострочені.
— «Трішки» це наскільки?
— Не знаю. Кілька років?
— Що? — він вимовив це чітко і виразно. Хрустко. Приємно.
— Гадаю, лише пару років.
— Пару років?
 
— Все нормально. Строки придатності для слабаків.
Гострий звук — щось схоже на фиркання.
— Строки придатності існують для того, аби ти не вмивалась слізьми у кутку моєї вбиральні.
Якщо цей парубок не був сам містер Стенфорд, то йому варто було б перестати казати «моя вбиральня».
— Все нормально, — махнула вона рукою. Вона і очі б закотила, якби вони не палали вогнем. — Печіння зазвичай триває лише кілька хвилин.
— Тобто, ти вже робила це раніше?
Вона нахмурилась.
— Робила що?
— Одягала прострочені лінзи.
— Звісно. Лінзи дорогі.
— Та й очі не дешеві.
Гм. Слушна думка.
— Чуєш, а ми раніше не зустрічались з тобою? Можливо, вчора ввечері на обіді для майбутніх докторів наук?
— Ні.
— Тебе там не було?
— Звані обіди не моя стихія.
— Як щодо безкоштовної їжі?
— Вона не варта пустих балачок.
Певно, він був на дієті, бо хто б зі студентів-аспірантів таке сказав? А Олів була впевнена, що він був аспірантом — зарозумілий та пихатий тон видавав його з головою. Всі студенти аспірантури були такі: вважали, що вони кращі за інших лише тому, що отримали сумнівну привілегію позбавляти життя плодових мушок в ім'я науки за 90 центів за годину. У похмурому, темному пеклі академічних кіл аспіранти були найнижчими створіннями, і тому повинні були переконати себе, що вони найкращі. Олів не була клінічним психологом, але це здавалося цілком хрестоматійним захисним механізмом.
— Ти проходиш співбесіду на місце в програмі? — запитав він.
— Ага. В біологічну групу наступного року.
Господи, як же горіли її очі.
— А що з приводу тебе? — запитала вона, притискаючи долоні до очей.
— Мене?
— Як довго ти тут?
— Тут? — пауза. — Плюс-мінус шість років.
— О, то ти скоро випускаєшся?
— Я…
Вона помітила його вагання і одразу відчула укол провини.
— Зажди, ти не мусиш мені казати. Перше правило аспірантури — не питай інших студентів, коли вони захищатимуть дисертацію.
Удар. Ще один.
— Вірно.
— Перепрошую.
Вона шкодувала, що не може поглянути на нього. Соціальні взаємодії і так були важкі, останнє, чого б їй хотілося, це мати ще менше підказок.
— Я не збиралась припхатись до твоїх батьків на День Подяки.
Він м'яко засміявся.
— Тобі б це не вдалось.
— Оу, — посміхнулась вона, — надокучливі батьки?
— І ще гірші Дні Подяки.
— Ось що дістається вам, американцям за те, що покинули Співдружність націй, — вона простягла руку, ймовірно, у той бік, де стояв він. — Я Олів, до речі. Як оливкове дерево.
Вона вже замислилась, чи не представилась каналізаційному отвору, коли почула, як він підступив ближче. Рука, що потиснула її долоню, була суха,і тепла, і така велика, що могла б запросто обгорнути весь її кулак. У нього, певно, все велике. Зріст, пальці, голос.
Це було не зовсім неприємно.
— Ти не американка? — запитав він.
— Канадка. Слухай, якщо раптом говоритимеш з кимось з прийомної комісії, можеш не розповідати про інцидент з лінзами? Через це я можу здатись не надто блискучою претенденткою.
— Ти так гадаєш? — стримано поцікавився він.
Якби могла, вона б на нього вирячилась. Та, певно, вираз обличчя вона мала красномовний, тому що він засміявся — просто хмикнув, але Олів помітила. І їй це в якомусь роді сподобалось.
Він відпустив її руку, і вона зрозуміла, що стискала його долоню. Ой.
— Плануєш вступати? — спитав він.
Вона знизала плечима.
— Мене можуть не взяти.
Але вона та професор Аслан, яка проводила з нею співбесіду, знайшли спільну мову. Олів заїкалась і бурмотіла значно менше, ніж зазвичай. До того ж, її оцінка за вступні іспити до аспірантури та середній бал атестату були майже ідеальні. Інколи відсутність особистого життя все ж грає на руку.