Гіпотеза кохання

Фальшиве зустрічання. Адам Карлсен. Олів стовідсотково навіжена.
— Чи не буде проблемою те, що ви викладач, а я аспірант?
Він нахилив голову, стаючи серйозним.
— Це, звісно, не чудово, але я так не думаю, ні. Оскільки я не маю над вами жодних повноважень і не причетний до вашого керівництва. Але я можу розпитати.
Це була епічно погана ідея. Найгірша ідея за всю історію поганих ідей. За винятком того, що це справді вирішило б цю її поточну проблему, а також деякі проблеми Адама, в обмін на те, що вона вітається з ним раз на тиждень і докладає зусиль, аби не називати його професором Карлсеном. Здавалося, що це досить непогана угода.
— Можна мені час на роздуми?
— Звичайно, — спокійно сказав він. Заспокоююче.
Вона не думала, що він буде таким. Вислухавши всі історії та побачивши, як він ходить вічно нахмурений, вона справді не думала, що він буде таким. Навіть якщо вона не зовсім розуміла, що це означає.
— І дякую, мабуть. За пропозицію. Адам.
Вона додала останнє слово, запізно. Відчула на губах. Це було дивно, але не надто дивно.
Після довгої паузи він кивнув:
— Без проблем, Олів.
  
Розділ 3
 
 
ГІПОТЕЗА: Приватна розмова з Адамом Карлсеном стане у 150 разів незручнішою після того, як слово «секс» буде вимовлене. Мною.
 
Через три дні Олів помітила, що стоїть перед кабінетом Адама.
Вона ніколи там не була раніше, але у неї не виникло проблем знайти його. Студент, який вибіг із затуманеними очима та переляканим виразом обличчя, відлякував, не кажучи вже про те, що двері Адама були єдиними в коридорі, повністю без фотографій дітей, домашніх тварин чи близьких. Не було навіть копії його статті, котра була на шпальті «Природніх методів», про яку вона дізналася, пошукавши його на Google Scholar день перед тим. Тільки темно-коричневе дерево і металева табличка, на якій писало «Доктор Адам Д. Карлсен».
Можливо, «Д» означає «Довбограй»?
Олів почувалася як маніячка, гортаючи його сторінку на сайті факультету і проглядаючи список його десяти мільйонів публікацій і дослідницьких грантів, витріщаючись на його фотографію, судячи з усього, зроблену посеред походу і не офіційним Стенфордським фотографом. Тим не менш, вона швидко придушила це почуття, сказавши собі, що ретельна академічна перевірка є цілком логічною, перш ніж вступати у фальшиві стосунки.
Вона зробила глибокий вдих перед тим як постукати, а потім іще один між Адамовим «Заходьте» і моментом, коли вона нарешті змусила себе відчинити двері. Коли вона зайшла до кабінету, він не одразу подивився на неї і продовжував друкувати на своєму iMac:
— Години прийому закінчилися п’ять хвилин тому, так що…
— Це я.
Його руки на пів дюйма завмерли над клавіатурою. Потім він повернув своє крісло до неї:
— Олів…
Щось було у тому, як він говорив. Можливо, то був акцент, можливо, просто специфіка його голосу. Олів не знала точно що, але воно було у тому, як він вимовив її ім’я. Точно. Обережно. Глибоко. Не так, як інші. Знайомо, хоча це неможливо.
— Що ти сказав їй? — спитала вона, намагаючись не зважати на те, як Адам Карлсен говорив. — Дівчині, яка вибігла у сльозах.
Він деяку мить згадував, що ще хвилину тому у його кабінеті був ще хтось — хтось, кого він, схоже, довів до сліз:
— Я просто дав відгук на те, що вона написала.
Олів кивнула, мовчки дякуючи усім богам, що він не був її науковим керівником і ніколи не міг би стати. Вона подивилася довокола та помітила, що у нього був кутовий кабінет. Два вікна, які разом, певно, мали сімдесят тисяч квадратних метрів скла, і стільки світла, що воно могло б вилікувати сезонну депресію двадцяти людей. У тому, що за всі грантівські гроші і престиж, які він здобув для університету, йому дали гарне місце — був сенс. У офісі Олів, на противагу, не було вікон і він кумедно пахнув, напевно, через те, що вона ділила його ще з трьома аспірантами, хоча він мав вміщати двох щонайбільше.
— Я збирався написати тобі. Я говорив з деканом сьогодні, - Адам сказав їй і вона поглянула на нього.
 
Він вказав на стілець перед його столом. Олів відсунула його і присіла.
— Про тебе.
— Оу, — серце Олів здригнулась. Вона б хотіла, щоб декан не знав про її існування. Знову ж таки, вона воліла б не перебувати в цій кімнаті з Адамом Карлсеном, щоб семестр почався за кілька днів, щоб зміни клімату були небезпечними. І все ж таки.
— Ну, про нас, — виправився він. — І про врегулювання наших стосунків.
— Що вона сказав?
— Нам нічого не заважає зустрічатися, оскільки я не твій науковий керівник.
Суміш паніки і полегшення накрила Олів.
— Проте, є проблеми, котрі потрібно вирішити. Я не зможу співпрацювати з тобою у будь-який формальний спосіб. І я член комітету програмних нагород, що означає, що мені потрібно буде вийти з нього, якщо тебе буде номіновано на стипендії чи схожі можливості.
Вона кивнула.
— Справедливо.
— І я точно не зможу бути членом твоєї дипломної комісії.
Олів засміялася:
— Це точно не буде проблемою. Я не збиралася просити вас бути у моїй комісії.
Він звузив очі:
— Чому ні? Ти ж вивчаєш рак підшлункової залози?
— Так, ранні стадії.
— Тоді твоя робота буде корисною з точки зору розробника обчислювальних моделей.
— Так, але на кафедрі є й інші розробники обчислювальних моделей. І я б хотіла врешті випуститися, в ідеалі без того, щоб схлипувати у ванній після кожної зустрічі комітету.
Він глянув на неї.
Олів знизала плечима:
— Без образ. Я проста дівчина з простими потребами.
На цьому він опустив погляд на стіл, але не до того, як Олів змогла побачити, як сіпнувся кутик його рота. Коли він знову поглянув на неї, його вираз обличчя був серйозним:
— Отож, що ти вирішила?
Вона стиснула губи, поки він спокійно дивився на неї. Глибоко вдихнула перед тим, як сказати:
— Так. Так, я… Я хочу зробити це. Це хороша ідея, взагалі-то.
Через велику кількість причин. Це б звільнило її від Ан і Джеремі і також від… від усіх інших. Було враження, що відколи почали поширюватися плітки, люди стали занадто боятися Олів, аби виливати на неї таку кількість лайна, як раніше. Інші асистенти перестали намагатися поміняти її години роботи з чудової 14:00 на їхню жахливу 8:00, її колеги з лабораторії перестали ставати перед нею в черзі до мікроскопу, а два інші працівники факультету нарешті відповіли на її емейли. Було трохи нечесно користуватися цим величезним непорозумінням, але академія була беззаконним місцем, і життя Олів у ній було лише жалюгідним протягом останніх двох років. Вона навчилася забирати усе, з чим могла піти. І якщо деякі… Добре, якщо більшість аспірантів на кафедрі дивилися на неї з підозрою, тому що вона зустрічалася з Адамом Карлсеном, то так тому й бути. Її друзів, здаться, це здебільшого влаштовувало, хоча й трохи дивувало.
Крім Малкольма. Він уникав її, наче вона була хвора віспою, протягом цілих трьох днів. Але Малкольм — був Малкольмо, він перебіситься.
— Тоді дуже добре, — він був повністю беземоційним, аж занадто беземоційним. Так ніби у цьому нічого не було і йому у будь-якому випадку все одно. Так, ніби якби вона сказала «ні», це абсолютно нічого не змінило би для нього.
— Проте, я багато про це думала.
Він терпляче чекав на те, щоб вона продовжила:
— І гадаю, буде на краще, якщо ми встановимо якісь базові правила. Перед тим, як почнемо.
— Базові правила?
— Так. Ну, знаєте. Що можна, а що не можна робити. Що ми можемо очікувати від цієї домовленості. Думаю, це доволі стандартна процедура перед тим, як розпочати фальшиві стосунки?
Він нахилив голову:
— Стандартна процедура?
— Так.
— Скільки разів ти робила таке?
— Нуль. Але мені знайомий цей прийом.
— При… що? — він здивовано кліпнув.
Олів проігнорувала його.
— Добре, — вона глибоко вдихнула і підняла вказівний палець. — Перш за все це повинна бути домовленість суто в межах корпусів. Не те щоб я думала, ніби ти хочеш бачитися зі мною за межами корпусу, але на випадок, якщо ти хотів вбити двох зайців одним пострілом, то я не буду резервним планом в останню хвилину, якщо тобі потрібно буде привести пару додому на Різдво, чи…