Гіпотеза кохання

— Наприклад?
— Не знаю. Доктор МакКой?
— Хіба його дружина не народила нещодавно трійню?
— Ох, так. Як щодо Голдена Родріґеса? Він сексі. З милою посмішкою також. Я знаю — він завжди до мене посміхається.
Олів розсміялася:
— Я б ніколи не змогла вдавано зустрічатися з доктором Родріґесом, не тоді, коли ти два останні роки палко його жадаєш.
— Я робив це, чи ні. Я коли — небудь розповідав про серйозний флірт між нами, котрий відбувся на дослідницькому ярмарку аспірантів? Я майже впевнений, що він декілька разів підморгнув мені з іншого кінця кімнати. Але дехто каже, що йому просто щось потрапило до ока.
— Я. Це я сказала, що ймовірно у нього щось у оці було. І ти кажеш мені це кожного дня.
— Правда, — він зітхнув. — Знаєш, Ол, я б без питань фейково зустрічався з тобою, щоб врятувати тебе від проклятого Карлсена. Я б тримався з тобою за руки і давав би тобі свою куртку, коли тобі було б холодно і на публіці дарував би тобі шоколадні троянди та плюшевих ведмедиків на День святого Валентина.
Так освіжає говорити з кимось, хто дивиться ромком.
— Знаю. Але ти приводиш додому іншу людину щотижня, і ти любиш це, і я люблю, що ти любиш це. Я не хочу руйнувати твій стиль життя.
— Справедливо, — Малкольм виглядав задоволеним. Вона не була впевнена, чи через той факт, що він справді був правим, чи через те, що Олів добре розуміє його звички на побаченнях.
— Можеш тоді не ненавидіти мене, будь ласка?
Він відкинув кухонну ганчірку на стіл і підійшов ближче:
— Ол, я б ніколи тебе не зненавидів, — він притиснув її до своїх грудей, міцно її обіймаючи. На початку, коли вони тільки зустрілися, Олів була постійно розгубленою через те, наскільки тактильним він був, можливо, через те, що пройшли роки відтоді, як вона відчувала таку любов.
Вона поклала свою голову йому на плече і усміхнулася в бавовну його футболки.
— Дякую.
Малкольм міцно її стиснув.
— І я обіцяю, що якщо я коли-небудь приведу Адама додому, я повішу носок на дверну ручку.
— Ти диявольське створіння.
— Я пожартувала! Чекай, не йди, мені треба сказати тобі дещо важливе.
Він зупинився коло дверей, дивлячись з-під лоба:
— Я досягнув денного ліміту розмов, причетних до Карлсена. Щось ще буде смертельним, так що…
— Том Бертон, дослідник раку з Гарварду написав мені! Ще нічого не вирішено, але, можливо, він зацікавиться тим, щоб прийняти мене до своєї лабораторії наступного року.
— О Боже, — Малкольм підійшов назад до неї, наповнений від задоволення. — Ол, це чудесно! Я думав жоден з дослідників, яким ти писала не відповів.
— Протягом довгого часу так і було, але тепер Бентон відповів, і ти знаєш, яким відомим він є. У нього, напевно, стільки спонсорських підтримок дослідів, що я про таке навіть мріяти не можу. Це було б…
— Фантастично. Це було б справді фантастично. Ол. Я так пишаюся тобою, — Малкольм взяв її руки у свої. Його обличчя розітнула посмішка. — І твоя матір також пишалася б.
Олів відвернулася швидко моргаючи. Вона не хотіла плакати, не сьогодні.
— Нічого ще не ясно. Мені потрібно буде переконати його. Це включатиме чимало політики і проходження усіх етапів «візьміть мене у своє дослідження». Що, як ти знаєш, не моя сильна сторона. Можливо, все одно не вийде…
— Все вийде…
Так, звичайно. Їй потрібно бути оптимістичною. Вона кивнула, видавлюючи усмішку.
— Але навіть якщо не вийде, вона пишатиметься тобою.
Олів знову кивнула. Коли самотня сльозинка хотіла прокотитися її щокою, вона вирішила нехай.
Через сорок п’ять хвилин вона з Малкольмом сиділа на їхньому маленькому дивані, з притиснутими одне до одного руками, дивлячись повтори American Ninja Warrior, поки вони їли недосолену овочеву запіканку.
  
Розділ 4
 
 
ГІПОТЕЗА: Ми з Адамом Карлсеном не маємо абсолютно нічого спільного, і пити з ним каву буде вдвічі болючіше, ніж видаляти зубний нерв. Без анестезії.
 
Олів приїхала на перше фальшиве побачення в середу пізно і в жахливому настрої, після ранку, проведеного в гарчанні на її дешеві підробні реагенти за те, що вони то не розчиняються, то не осідають, то не змішуються під дією ультразвуку, то виявляється, що їх недостатньо для проведення потрібного аналізу.
 
Вона зупинилася біля дверей кав’ярні й глибоко вдихнула. Їй була потрібна краща лабораторія, якщо вона хотіла гідно займатись наукою. Краще обладнання. Кращі реагенти. Кращі культури бактерій. Краще все. Наступного тижня, коли приїде Том Бентон, Олів повинна була бути на висоті. Їй потрібно було підготувати те, що вона скаже, а не витрачати час на каву, якої їй не дуже й хотілося, з людиною, з якою вона точно не хотіла б розмовляти в середині свого експериментального протоколу.
Тьху.
Коли вона зайшла в кафе, Адам уже був там, одягнений у чорну сорочку від «Henley», яка виглядала так, ніби була придумана, розроблена і виготовлена спеціально для верхньої половини його тіла. Олів на мить була збентежена не стільки тим, що його одяг так добре йому пасує, скільки тим, що вона звернула увагу на його одяг. Це було не схоже на неї. Зрештою, вона бачила, як Адам кружляє біологічним корпусом протягом майже двох років, не кажучи вже про те, що за останні пару тижнів вони розмовляли надмірну кількість разів. Вони навіть цілувалися, якщо вважати те, що сталося тієї «Ночі», за справжній поцілунок. Усвідомлення, що охопило її, коли вони встали в чергу, аби замовити кави, було запаморочливим і трохи тривожним.
Адам Карлсен був привабливий.
Адам Карлсен, з його довгим носом і хвилястим волоссям, з повними губами і гострими рисами обличчя, які не повинні були, але якимось чином гармонійно поєднувались, був дійсно, дуже, дуже красивий. Олів не мала поняття, чому вона не помічала цього раніше або чому вона звернула увагу, що він одягнув просту чорну сорочку.
Вона хотіла дивитися перед собою на меню напоїв замість його грудей. У кав’ярні загалом за ними спостерігали троє аспірантів з біології, один аспірант з фармакології та один додипломний науковий співробітник. Ідеально.
— Отже. Як ти? — спитала вона, бо так треба було зробити.
— Добре. А ти?
— Добре.
Олів спало на думку, що, можливо, вона не так ретельно продумала це, як мала б. Тому що бути поміченими разом, можливо, було їхньою метою, але якщо стояти мовчки одне біля одного, то навряд чи вдасться змусити когось повірити в те, що вони блаженні закохані. А Адам почувався… добре. Здавалося, він навряд чи почне розмову.
— Отже, — Олів кілька разів перекотилась з п’ятки на носок, — який твій улюблений колір?
Він розгублено подивився на неї.
— Що?
— Твій улюблений колір.
— Мій улюблений колір?
— Ага.
Між бровами з’явилася зморшка.
— Не знаю?
— Що значить ти не знаєш?
— Це ж кольори. Вони всі однакові.
— Повинен бути один, який тобі подобається найбільше.
— Я так не думаю.
— Червоний?
— Не знаю.
— Жовтий? Нудотно-зелений?
Його очі звузилися.
— Чому ти запитуєш?
Олів знизала плечима.
— Здається, я маю знати.
— Для чого?
— Для того. Якщо хтось намагатиметься з’ясувати, чи справді ми зустрічаємося, це може бути одним із перших запитань, яке вони поставлять. Входить до першої п'ятірки, напевно.
Він розглядав її кілька секунд.
— Тобі здається можливим такий поворот подій?
— Приблизно таким же ймовірним, як те, що наші підробні стосунки…
Він кивнув, ніби визнаючи її точку зору.
— Гаразд. Чорний, напевно.
Вона пирхнула.
— Я так і думала.
— Що не так з чорним? — він нахмурився.
— Це навіть не колір. Технічно.
— Це краще, ніж нудотно-зелений.
— Ні, це не так.
— Звичайно так.
— Ну гаразд. Підходить до твоєї «я-нащадок-темряви» особистості.
— І що це значи…
— Добрий ранок, — бариста весело усміхнулася їм, — що будете замовляти?