Гіпотеза кохання

Дискусія з викладачами.
Це було просто неможливо. Аспірантів рідко відбирали для усних доповідей. Здебільшого вони просто виготовляли плакати зі своїми розробками. Дискусії були для вчених, чия кар’єра вже була просунутою, за винятком того, що коли Олів зайшла на веб-сайт конференції та завантажила програму, там було її ім’я. І з усіх імен промовців її було єдине, за яким не було жодної літери. Ні доктора медицини. Немає доктора наук. Ні медицини, ні наук, ні доктора.
Лайно.
Вона вибігла з лабораторії, притиснувши ноутбук до грудей. Грег кинув на неї брудний погляд, коли вона ледь не врізалася в нього в коридорі, але вона проігнорувала його і задихана увірвалася в кабінет професорки Аслана, і тут її коліна перетворились на желе.
— Ми можемо поговорити? — вона зачинила двері, не дочекавшись відповіді.
Її керівниця зі стривоженим виразом підвела очі з-за столу.
— Олів, що таке…
— Я не хочу виступати. Я не можу виступати, — вона похитала головою, намагаючись звучати розумно, але в її голосі чулись лише з паніка й відчай. — Я не можу.
Професорка Аслан схилила голову і склала руки. Спокій, який випромінювала її наукова керівниця, зазвичай був втішним, але тепер Олів захотілось перевернути найближчий предмет меблів.
Заспокойся. Дихай глибоко. Використовуй свою уважність і все те, про що завжди чеше язиком Малкольм.
— Професорко Аслан, мій реферат SBD був прийнятий як доповідь. Не як плакат, а промова. Вголос. На дискусії. Стоячи. Перед людьми.
Голос Олів зірвався на крик. І все ж, з незрозумілих причин, обличчя професорки Аслана розкололося посмішкою.
— Це чудова новина!
Олів кліпнула. А потім знову кліпнула.
— Це…не так?
— Дурниці, — професорка Аслан встала і обійшла свій стіл, проводячи рукою вгору-вниз по руці Олів, що вона явно вважала за привітальний жест. — Це фантастично. Доповідь дасть вам набагато більше уваги, ніж плакат. Можливо, ви зможете поспілкуватися з кимось, щоб отримати постдокторську посаду. Я дуже, дуже рада за тебе.
У Олів відвисла щелепа.
— Але…
— Але?
— Я не можу говорити. Я не можу говорити.
— Ви зараз говорите, Олів.
— Не перед людьми.
— Я людина.
— Ви — це не багато людей. Професорко Аслан, я не можу говорити перед багатьма людьми. Не про науку.
— Чому?
— Тому, — бо в мене горло пересохне і мозок заглухне і мені буде так погано, що хтось із глядачів вийме арбалет і вистрелить мені в колінну чашечку. — Я не готова. Розмовляти. Публічно.
— Звичайно готова. Ви хороший оратор.
— Це не так. Я запинаюся. Я червонію. Я гублюся. Багато. Особливо перед великим натовпом, і…
— Олів, — суворим тоном перебила її професорка Аслан. — Що я вам завжди кажу?
— Гм… «Не загубіть багатоканальну піпетку»?
— Інше.
Вона зітхнула.
— Поводь себе з впевненістю посереднього білого чоловіка.
— І навіть більше, якщо можливо. Оскільки у вас немає абсолютно нічого посереднього.
Олів заплющила очі й зробила достатньо глибоких вдихів, щоб спинити панічну атаку. Коли вона їх відкрила, її керівниця підбадьорливо посміхалася.
— Професорко, — Олів скривилася, — я справді не думаю, що зможу це зробити.
— Я знаю, — у виразі її обличчя був якийсь смуток, — але ви можете. І ми будемо працювати разом, доки ви не впораєтеся із завданням, — цього разу вона поклала обидві руки на плечі Олів. Олів усе ще притискала ноутбук до грудей, як рятувальний круг у відкритому морі, але дотик був на диво втішний. — Не хвилюйтеся. У нас є кілька тижнів, щоб підготувати вас.
Гарно ви кажете. Ви кажете «ми», але я буду тією, хто виступатиме перед сотнями людей, і коли хтось задасть трихвилинне запитання, яке має на меті змусити мене визнати, що в глибині своєї суті моя робота погано структурована і марна, дурепою буду саме я.
— Так, — Олів довелося змусити голову рухатися вгору-вниз і глибоко вдихнути. Вона повільно видихнула. — Гаразд.
— Чому б вам не підготувати чернетку? Ви могли б потренуватися під час наступної лабораторної зустрічі.
Ще одна заспокійлива посмішка, і Олів знову кивнула, анітрохи не відчуваючи заспокоєння.
 
— І якщо у вас виникнуть запитання, я завжди готова допомогти. О, я така розчарована, що не побачу вашої розмови. Пообіцяйте записати її для мене. Вийде так, наче я була там.
«Хіба що вас не буде, а я буду сама», — з гіркотою подумала вона, зачиняючи за собою двері кабінету професорки Аслана. Вона прихилилась до стіни і заплющила очі, намагаючись заспокоїти схвильований безлад думок, що тріпотіли в її голові. А потім знову відкрила їх, коли почула своє ім’я сказане голосом Малкольма. Він стояв перед нею разом з Ан, вивчаючи її з напіввеселим, напівзаклопотаним виразом обличчя. Вони тримали стаканчики Starbucks. Запах карамелі та перцевої м’яти поширився, і її шлунок забурчав.
— Привіт.
Ан зробила ковток напою.
— Чому ти дрімаєш стоячи біля кабінету своєї керівниці?
— Я… — Олів відштовхнулася від стіни й відійшла на кілька кроків від дверей професорки Аслан, потираючи ніс тильною стороною долоні. — Мій реферат був прийнятий. SBD.
— Вітаємо! — Ан усміхнулася. — Але це було і так зрозуміло, чи не так?
— Прийнятий як промова.
Кілька секунд дві пари очей мовчки дивилися на неї. Олів подумала, що Малкольм, можливо, скривився, але коли вона обернулася, щоб перевірити, на його обличчі з’явилася лише невиразна посмішка.
— Це. . приголомшливо?
— Так, — очі Ан метнулися на Малькольма й знову на Олів. — Це, гм, чудово.
— Це катастрофа епічних масштабів.
Ан і Малкольм стурбовано переглянулися. Вони добре знали, як Олів ставиться до публічних виступів.
— Що професорка Аслан каже про це?
— Те, що й зазвичай, — вона протерла очі, — що все буде добре. Що ми будемо над цим працювати разом.
— Я думаю, вона права, — сказала Ан. — Я допоможу тобі потренуватися. Ми переконаємося, що ти знаєш промову напам’ять. І все буде добре.
— Так, або не буде, а ще конференція менш ніж за два тижні. Нам варто забронювати готель — чи Airbnb?
Щось дивне сталося, коли вона поставила це запитання. Не з Ан — вона все ще спокійно сьорбала каву, — але чашка Малкольма замерзла на півдорозі до рота, і він прикусив губу, вивчаючи рукав свого светра.
— До речі, про це, — почав він.
Олів насупилася.
— Що?
— Добре, — Малкольм трохи посовав ногами, і, можливо, це було випадково, як він, здавалося, віддалявся від Олів, але вона так не думала. — Ми вже маємо…
— Ти вже щось забронював?
Ан весело кивнула.
— Так, — здавалося, вона не помітила, що у Малькольма ось-ось станеться інсульт, — конференц-готель.
— О. Гаразд. Тоді дайте мені знати, що я вам винна, бо…
— Річ у тім… — Малкольм ніби відійшов ще далі.
— У чому?
— Гаразд, — він провертів картонною підставкою для чашки, і його очі кинулися на Ан, яка, здавалося, блаженно не помічала його дискомфорту, — готельний номер Джеремі оплачений через його стипендію, і він попросив Ан зупинитися з ним. А потім Джесс, Коул і Хікару запропонували мені бути з ними.
— Що? — Олів глянула на Ан. — Серйозно?
— Це заощадить нам усім багато грошей. І це буде моя перша поїздка з Джеремі, — розсіяно вставила Ан. Вона щось друкувала у своєму телефоні. — Боже мій, народ, здається, я знайшла! Місце проведення Бостонського заходу для жінок BIPOC у STEM! Здається, я зрозуміла!
— Це чудово, — тихо промовила Олів. — Але я думала. . Я думала, ми будемо жити разом…
Ан підняла очі, виглядаючи розкаяною.
— Так, я знаю. Я так і сказала Джеремі, але він зазначив, що ти… ти знаєш, — Олів спантеличено нахилила голову, а Ан продовжила: — Я маю на увазі, навіщо тобі витрачати гроші на кімнату, коли ти можеш залишитися з Карлсеном?
О.
— Тому що.
Оскільки. Тому що, тому що, тому що.
— Я…
— Я сумуватиму за тобою, але ми ж лише спатимемо у кімнатах.