Гіпотеза кохання

— Ага… — вона підштовхнула решту шматка до нього, мовчки, щоб він спробував.
Він розламав палички для їжі з багатостраждальним виразом і взяв цей маточок, довго пережовуючи.
— На смак як нога.
— Не може бути. Ось! — вона схопила тацю з едамамі зі стрічки. — Можеш узяти це. По суті, це брокколі.
Він підніс одну до рота, намагаючись виглядати так, ніби йому це не гидко.
— До речі, нам не обов'язково розмовляти.
Олів нахилила голову.
— Ти сказала, що не хочеш ні з ким розмовляти в готелі. Так що ми не зобов'язані, якщо ти вважаєш за краще їсти ось це, — він подивився на тарілки, які вона зібрала навколо себе з явним змістом "їсти їжу в тиші".
Ти не просто хтось, здавалося їй це чимось небезпечним, щоб сказати це вголос, тому вона посміхнулася.
— Я впевнена, ти чудово вмієш мовчати.
— Це виклик?
Вона похитала головою.
— Я хочу говорити. Просто, можемо ми не говорити про конференцію? Чи про науку? Чи про те, що світ сповнений мудаків? І що деякі з них — ваші близькі друзі?
Його рука стиснулася в кулак на столі, коли він кивнув.
— Чудово. Ми могли б побазікати про те, як добре тут…
— Тут жахливо.
— …або про смак суші…
— Як ноги.
— …або про кращий фільм із франшизи Форсаж…
— Форсаж 5. Хоча в мене таке почуття, що ти скажеш…
— Токійський дрифт.
— Точно! — він тяжко зітхнув, і вони обмінялися усмішками. І коли вона зникла, вони просто дивилися один на одного, щось густе й солодке пофарбувало повітря між ними, магнетичне і в міру терпиме. Олів довелося відірвати свій погляд від нього, бо… ні. Ні.
Вона відвернулася, і її погляд натрапив на пару за столиком, за кілька футів праворуч від них. Вони були дзеркальним відображенням Адама та Олів, що сиділи по обидва боки від їхньої кабінки, мали такі ж теплі погляди та невпевнені усмішки.
— Як ти думаєш, у них фальшиве побачення? — спитала вона, відкинувшись на спинку крісла.
Адам простежив її поглядом до пари.
— Я думав, що вони в основному пов'язані з кав'ярнями та нанесенням сонцезахисного крему?
— Ні. Тільки найкращі.
Він тихо засміявся.
— Ну… — він зосередився на столі, і на тому, щоб нахилити палички так, щоб вони були паралельні один одному.
— Я напевно можу це рекомендувати.
Олів опустила підборіддя, щоб приховати усмішку, а потім нахилилася вперед, щоб вкрасти один едамаме.
У ліфті вона трималася за його біцепси і знімала підбори, катастрофічно не вміючи бути витонченою, поки він вивчав її і похитував головою.
— Я думав, ти сказала, що твої ноги не болять? — він звучав цікаво. Кумедно? Захоплено?
— Це було сто років тому, — Олів підняла їх і дозволила їм звисати з її пальців. Коли вона випросталася, Адам знову став неймовірно високим. — Тепер я готова відрізати собі ноги.
Ліфт пискнув, і двері відчинилися.
— Це здається контрпродуктивним.
— О, ти не уявляєш… Гей, що ти…?
Її серце пропустило, здавалося, дюжину ударів, коли Адам підхопив її на руки і поніс як наречену. Вона скрикнула, і він поніс її до їхньої кімнати, і все тому, що вона мала мозоль на мізинці. Не маючи особливого вибору, вона обхопила його за шию і притулилася до нього, намагаючись переконатися, що вона виживе, якщо він вирішить її впустити. Його руки були теплими навколо її спини та колін, передпліччя міцні та сильні.
Він пах приголомшливо. Він почував себе ще краще.
— Знаєш, кімната всього за двадцять метрів…
— Я гадки не маю, що це означає.
— Адаме…
— Ми, американці, рахуємо футами, це Канада.
— Я занадто важка.
— Ти справді важка, — але та легкість, з якою він перемістив її у своїх руках, щоб засунути ключ-карту, спростовувала його слова. — Тобі слід виключити напої зі смаком гарбуза зі свого раціону.
Вона ніжко усміхнулася йому.
— Ніколи.
Їхні таблички з іменами все ще лежали на телевізійному столику, ніби там, де вони їх залишили, а на ліжку Адама лежала напіврозкрита програма конференції, не кажучи вже про сумки та гору листівок. Олів одразу ж помітила їх, і це було неначе тисяча маленьких шматочків скла, які глибоко вдавились у свіжу рану. У пам'яті спливло кожне слово, сказане їй Томом, вся його брехня, правда, глузливі образи, і…
 
Адам мав знати. Як тільки він опустив її, він зібрав усе, що мало відношення до конференції, і поклав на стілець навпроти вікна, де все приховано від їхніх очей, і Олів… Вона могла б обійняти його. Але вона не збиралася — вона вже зробила це двічі за сьогодні, але вона справді могла б. Натомість вона рішуче викинула всі ці дрібні шматочки з голови, лягла на ліжко животом догори та дивилася в стелю.
Вона думала, що буде незручно перебувати з ним у такому маленькому просторі цілу ніч. І це було трохи ніяково, або принаймні так було, коли вона тільки прийшла сьогодні, але зараз вона почувала себе спокійно і безпечно. Начебто її світ, який був сповнений постійної метушні, хаосу і вимог, сповільнився. Просто трохи заспокоївся.
Покривало зашаріло під її головою, коли вона повернулася, щоб подивитися на Адама. Він теж виглядав розслабленим, коли відкидав піджак на спинку стільця, потім зняв годинник і поклав його на стіл. Невимушена домашня обстановка — думка про те, що його та її день закінчиться в тому самому місці, в один і той же час заспокоювала її.
— Дякую. За те, що купив мені їжу.
Він глянув на неї, зморщивши носа.
— Я й не знав, що там була якась їжа.
Вона усміхнулася, перекотившись на бік.
— Ти не збираєшся знову?
— На вулицю?
— Так. Щоб зустрітися з іншими дуже важливими науковими людьми? З'їсти ще сім фунтів едамамі?
— Думаю, мені вистачить цієї мережі ресторанів та едамамі на це десятиліття, — він зняв черевики зі шкарпетками та поставив їх акуратно біля ліжка.
— Отже, ти залишишся тут?
Він зробив паузу та подивився на неї.
— Якщо тільки ти не вважаєш за краще бути на самоті?
Ні не хочу. Вона підвелася на лікті.
— Давай подивимося фільм.
Адам підморгнув їй.
— Звісно… — він звучав здивовано, але не незадоволеним. — Але якщо твої уподобання в кіно схожі на твій смак у ресторанах, це, ймовірно…
Він не помітив, як у нього полетіла подушка. Вона відскочила від його обличчя і впала на підлогу, змусивши Олів хихікнути та зістрибнути з ліжка.
— Ти не заперечуєш, якщо я прийму душ?
— Ти розумниця.
Вона почала порпатися у своїй валізі.
— Ти можеш вибрати фільм! Мені все одно який, аби там не було сцен, у яких вбивають коней, тому що це… лайно.
— Що?
— Я забула свою піжаму, — вона шукала свій телефон у кишенях пальто. Його там не було, і вона зрозуміла, що не взяла його із собою до ресторану. — Ти не бачив мій… О, ось він.
Батарея була майже розряджена, мабуть, тому що вона забула вимкнути запис після виступу. Вона не перевіряла повідомлення протягом кількох годин, і виявила кілька непрочитаних повідомлень — в основному від Ан і Малкольма, які запитували її, де вона і чи планує вона прийти на вечірку, говорили, щоб вона якнайшвидше тягла свою дупу туди, тому що "випивка тече рікою", а потім, нарешті, просто повідомляли їй, що вони всі їдуть до центру міста, до бару. Ан, мабуть, на той момент була вже на межі пияцтва, тому що її останнє повідомлення говорило: “Якщо ти хочеш присидитися до нас, Ольві.”
— Я забула свою піжаму і хотіла дізнатися, чи не можу я позичити що-небудь у моїх друзів, але я не думаю, що вони повернуться за кілька годин. Хоча, може Джесс не пішла з ними, давай я напишу смс і подивлюся.
— Ось… — Адам поклав щось чорне та акуратно складене на її ліжко. — Ти можеш використати це, якщо хочеш.
Вона скептично дивилася на нього.
— Що це?
— Футболка. Я спав в ній учора, але це, напевно, краще, ніж сукня, яка на тобі одягнена. Для сну, я маю на увазі, — додав він, на його щоках з'явився слабкий рум'янець.