Гіпотеза кохання

Цього разу Ан відразу почервоніла. Вона подивилась на свої руки, поколупала нігті, а тоді почала смикати краєчок шортів, перш ніж сказати:
— Не знаю. Можливо. Якщо ти справді так думаєш…
З кишені Ан пролунав сигнал будильника, і вона випросталася, щоб дістати телефон.
— Бляха, у мене є наставницька зустріч «Різноманітність у STEM», а потім потрібно провести два аналізи, — вона встала і взяла рюкзак. — Пообідаємо разом?
— Не можу. У мене зустріч асистентів викладачів, — посміхнулась Олів. — Та, можливо, Джеремі вільний.
Ан закотила очі, але кутики її рота піднялись вгору. Це зробило Олів більш ніж щасливою. Настільки щасливою, що вона навіть не показала середній палець, коли Ан обернулася з доріжки і запитала:
— Він шантажує тебе?
— Га?
— Карлсен. Він шантажує тебе? Він дізнався, що ти ненормальна і пісяєш в душі?
— По-перше, це економить час, — зиркнула на неї Олів. — По-друге, мені надзвичайно лестить те, що ти думаєш, що Карлсен робив таку дурню, аби змусити мене зустрічатися з ним.
— Будь-хто б робив, Ол. Тому що ти чудова.
Ан скривилась, перш ніж додати:
— За винятком випадків, коли ти мочишся під душем.
ДЖЕРЕМІ ПОВОДИВСЯ ДИВНО. Цьому не варто було надавати значення, оскільки Джеремі завжди був трохи дивакуватим, а те, що він нещодавно перейшов від побачень з Олів до побачень з її найкращою подругою не зробило його більш нормальним, але сьогодні він здавався ще дивнішим, ніж зазвичай. Через кілька годин після розмови Олів з Ан він увійшов до кав’ярні кампусу й дивився на неї протягом двох добрих хвилин. Потім три. Потім п’ять. Це було більше уваги, ніж він будь-коли приділяв Олів — так, включаючи їхні побачення.
Коли це сягло межі ідіотизму, вона відвела очі від ноутбука й помахала йому рукою. Джеремі почервонів, схопив свій латте з прилавка й сів за столик. Олів всімдесяте повернулася до перечитування свого електронного листа з двох рядків.
Сьогодні, 10:12
ВІД: [email protected]
КОМУ: [email protected]
ТЕМА: Переслано: Проект виявлення раку підшлункової залози
Доктор Бентон,
Спасибі за вашу відповідь. Поговорити особисто було б чудово. Коли ви будете у Стенфорді? Дайте мені знати, коли вам буде зручно зустрітися.
З повагою,
Олів
Хвилин через двадцять увійшов четвертокурсник, який працював із професором Холденом Родрігесом із фармакології, і сів поруч із Джеремі. Вони відразу почали перешіптуватися один з одним і вказувати на Олів. У будь-який інший день вона була б стурбована і трохи засмучена, але доктор Бентон уже відповів на її електронний лист, а це було важливіше за… усе інше, насправді.
Сьогодні, 10:26
ВІД: [email protected]
КОМУ: [email protected]
ТЕМА: Переслано: Проект виявлення раку підшлункової залози
Олів,
У цьому семестрі я у академічній відпустці, тому залишуся на кілька днів. Ми зі стенфордським партнером щойно отримали великий грант, і зустрінемося, щоб поговорити про деталі тощо. Добре, якщо ми вирішимо, коли я буду там?
Всього найкращого,
ТБ
Відправлено з iPhone
Так! У неї було кілька днів, аби переконати його взятися за її проект, що було набагато краще, ніж ті десять хвилин, які вона очікувала спочатку. Олів підняла кулак у переможному жесті, через що Джеремі та його друг поглянули на неї ще дивніше. Що з ними взагалі таке? У неї зубна паста на обличчі чи що? Та яка різниця? Вона збиралася зустрітися з Томом Бентоном і переконати його взяти її. Рак підшлункової залози, я йду по тебе.
Олів була в чудовому настрої поки через дві години, коли вона увійшла на засідання асистентів викладачів з біології, в кімнаті раптом запанувала тиша. Близько п’ятнадцяти пар очей були прикуті до неї — не та реакція, яку вона звикла отримувати.
 
— Ем…привіт?
Кілька людей привіталися. Більшість відводила погляди. Олів сказала собі, що це їй лише здається. Певно, низький рівень цукру в крові. Або високий. Одне з двох.
— Агов, Олів, — семикурсник, який ніколи раніше не помічав її існування, посунув свій рюкзак і звільнив їй місце, — як ти?
— Добре, — відповіла вона, намагаючись, щоб її тон не звучав підозріло, і обережно сіла. — Гм, а ти?
— Чудово.
Щось було в його усмішці. Щось непристойне і фальшиве. Олів думала запитати про це, коли керівнику асистентів викладачів вдалося змусити проектор запрацювати і привернути увагу всіх до зустрічі.
Після цього все стало ще дивніше. Професор Аслан зайшла до лабораторії, щоб запитати Олів, чи є щось, про що вона хотіла б поговорити; Чейз, випускник з її лабораторії, дозволив їй спочатку скористатися апаратом для ПЛР, хоча зазвичай він ховав його, як третьокласник свою останню цукерку на Хеллоуїн; керівник лабораторії підморгнув Олів, простягаючи їй стос чистого паперу для принтера. А потім вона зовсім випадково зустріла Малкольма в спільному туалеті, і раптом все стало зрозумілим.
— Ти підле чудовисько, — прошипів він. Його чорні очі були майже комічно вузькими. — Я писав тобі цілий день.
— О, — Олів поплескала по задній кишені джинсів, а потім по передній, намагаючись згадати, коли востаннє бачила свій телефон, — мабуть, залишила телефон вдома.
— Я не можу в це повірити.
— Повірити в що?
— Я не можу тобі повірити.
— Не розумію, про що ти говориш.
— Я думав, що ми друзі.
— Ми і є друзі.
— Хороші друзі.
— Так і є. Ти і Ан — мої найкращі друзі. Що…
— Зрозуміло, що ні, бо мені довелося почути це від Стелли, яка чула це від Джесс, яка почула це від Джеремі, який почув це від Ан…
— Почув що?
— ….яка це почула від я навіть не знаю від кого. І я думав, що ми друзі.
Щось крижане поповзло по спині Олів. Це могло бути… Ні. Ні, цього не могло бути.
— Почув що?
— З мене досить. Я дозволю тарганам з'їсти тебе. І зміню свій пароль від Netflix.
О ні.
— Малкольм. Що почув?
— Що ти зустрічаєшся з Адамом Карлсеном.
Олів НІКОЛИ не була в лабораторії Карлсена, але знала, де її знайти. Це був найбільший, найфункціональніший дослідницький простір на всьому факультеті, який усі жадали і який слугував безкінечним джерелом обурення на Карлсена. Їй довелося махнути бейджем один раз, а потім ще раз, щоб отримати до нього доступ (обидва рази вона закотила очі). Другі двері відкривалися прямо в приміщення лабораторії, і, можливо, тому, що він був такий же високий, як гора Еверест, і його плечі були такими ж широкими, але Карлсен був першим, що вона помітила. Він дивився на Сазерн-блот поруч із Алексом, студентом, на рік старшим за Олів, але повернувся до входу, як тільки вона увійшла.
Олів легенько посміхнулася йому — переважно з полегшення, що знайшла його.
Все буде добре. Вона збиралася пояснити йому те, що сказав їй Малькольм, і, без сумніву, він вважатиме ситуацію категорично неприйнятною і захоче виправити її для них обох, тому що Олів не могла провести наступні три роки в оточенні людей, які думали, що вона зустрічалася з Адамом-довбаним-Карлсеном.
Проблема полягала в тому, що Карлсен був не єдиним, хто помітив Олів. У лабораторії було понад десяток лавок, на яких працювало щонайменше десять людей. Більшість із них — усі — дивилися на Олів. Можливо, тому, що більшість із них — усі — чули, що Олів зустрічається з їхнім босом.
Сказитись можна.
— Можна вас на хвилинку, професоре Карлсен?
Олів логічно розуміла, що лабораторія не була обладнана таким чином, аби відлуння було можливим. І все-таки вона відчувала, ніби її слова відскочили від стін і повторилися приблизно чотири рази.