Яйцепос. Книга 2

– Невже так швидко продали ті попередні кошики?.. Втім, це ваша справа, допитуватися не буду. Розшукувати нас не рекомендую: тільки даремно час витратите. Їдьте куди їхали. 
– Ми вимагаємо, щоб ви припинили... – починає Вадим Металорізальний, але отаман перебиває:
– Облиште! Ми ж не вимагаємо, щоб ви припинили лицарювати. Люди мають право займатися улюбленою справою. Ми нікого не б'ємо, не мучимо, не ображаємо, просто міняємо наші кошики на ваші гроші, що ж отут такого. Кошик – річ у господарстві корисна, тому давайте не будемо... Гайда, хлопці!
  
Останнє речення звернене до ельфів, після чого банда несеться на мотоциклах у лісові нетрі. 
– От тобі, бабусю, і юрський період. Тьху, хрін подери, знову ми сплохували, – злиться Вадим. – Не врахували, що напад може бути вчинений зверху. Аж хочеться пустити собі дулю в лоба. Наступного разу треба буде це врахувати. 
– Пам'ятаю, як сказав колега Андрій Цинік: "Людина сама є ковалем свого шила в дупі". 
Лицарі вихляються, щоб звільнитися, і путо дійсно слабшає. Від тертя доспіху Вадима об кору осички присохлий кленовий листок здирається й лахміттям падає під ноги наших героїв. Тут під осичкою він згниє, буде з'їдений хробаками, перетвориться на їхній послід і стане часточкою ґрунту, добривом для майбутніх рослин. 
За кілька хвилин лицарі зовсім звільняються й підбирають порожні гаманці і свою зброю, розкидану ельфами довкіл осички. З осички падає жовтий листок, на який тільки-но випорожнилася сойка, і прилипає пташиним послідом до металевого плеча Вадима Металорізального, у тому самому місці, де кілька хвилин тому був кленовий. Святе місце порожнім не буває, хоча нам не зрозуміти, чому плече Вадима для деревних листочків святе... 
Лицарі сідлають Хлодвіґа й Романа та покидають це місце, залишивши біля осички всі "куплені" кошики. 
Три дні вони їздять лісом, намагаючись знайти лісову банду, але потім запаси харчів у них кінчаються, і вони змушені покинути Корявий ліс... 
☼ ☼ ☼
Дорогою від Корявого лісу до Старого Новохарківська біля знайомої будки Андрій Схожий і Вадим Металорізальний зустрічають чоловіка, та не того, голеного, а з шевелюрою і борідкою (але теж атлетичної статури). Обмінявшись привітаннями з новим будочником, Андрій каже, мовляв, тут раніше чергував інший, без волосся.
– Це Пімен, – відповідає бородатий. – Ви його знаєте? Зараз не його зміна. Ми тут позмінно. Зараз моя.
Потім будочник запитує, чи не зазнали лицарі нападу розбійників і пограбування. Вадим відповідає, мовляв, так, зазнали і були пограбовані на загальну суму тринадцять тисяч сімсот сорок один шурхотик. Бородатий просить їх почекати, входить в будку, виходить і простягає гроші. Вадим бере, дякує і питає будочника щодо драконячого яйця і організатора його викрадення. Будочник жодної інформації щодо цього не має. Лицарі, знов залишивши автографи у бухгалтерській книзі, прощаються і їдуть далі. Присохлий-о-пліч Вадима осиковий листок продовжує віддалятися від рідної осики...
☼ ☼ ☼
У селищі Старому Новохарківську Андрій Схожий і Вадим Металорізальний проводять опитування населення з відомо якого питання (що не відкрило їм нічого нового), супроводжуючи це відпочинком, купанням в лазні, частуванням і поповненням запасу продуктів. Оскільки гостинні жителі цього селища усукували лицарям частування безоплатно, то лицарі не витратили ні копійки, тобто ні дзвяка.
– Ну а тепер повернемося в Корявий ліс і ще раз спробуємо знешкодити банду Робіна Овочу і викорінити грабежі під виглядом продажу кошиків, – каже, нарешті, Вадим Металорізальний, нав'ючуючи на коня Хлодвіґа рюкзак із продуктами.
– Так, це наш лицарський обов'язок, – погоджується Андрій Схожий, але якось кисло.
І знову ці два доспіхоносці повертаються, повз будку "повертальця", в Корявий ліс, який продовжує демонструвати осінній стриптиз...» 
☼ ☼ ☼ 
Бачачи, що історія зациклюється і перетворюється на так звану надокучну байку з рефреном: «добра оця казочка, починай спочатку», мозкові півкулі Автора переривають її своїми питаннями:
– Судячи з того, що даний текст взято в лапки і виділено курсивом, – запитує півкуля Ліва, – я підозрюю, що ти, пане Авторе, знову підсунув читачеві цитату, тобто не своє, а чуже писання. Я вгадав?
– Ага, – відповідає Автор. – Даний текст – не що інше, як фрагмент книги терентопського прозаїка Нікофана Нафокіна «Мандрівні лицарі та інші живі організми». Ця книга – збірка новел про подорожі лицарів під час Великої Яєчної Експедиції. В основному в цих новелах розповідається про історії, що трапилися з незалежними лицарями, але знайшлося місце і для парочки лицарів, так би мовити, залежних, тобто придворних, тобто лицарів Напівкруглого Столу: Андрія Схожого і Вадима Металорізального. Від них самих Нікофан Нафокін і дізнався про спроби знешкодити банду ельфів на чолі з Марком Рабіновичем. До речі, спонсором видання цієї книги тисяча дев'ятсот дев'яносто дев'ятого року виступив згаданий у ній Матвій Рабінович. 
– Ясно, – каже півкуля Права. – А ось ще питання: одного з персонажів звуть Андрій Схожий. А чому, власне, Схожий? На кого, власне, цей Андрій схожий?
– Хороше запитання, – оцінює Автор.
– Сам знаю, – вимовляє Права.
– Андрій Ґалахадович Бурулька схожий на британського лицаря Чарлі Чапліна. Але не похилого Чарлі Чапліна, який носив лицарський титул, а на молодого, ще не титулованого. Коли він (не Чаплін, а Бурулька) вступив на посаду лицаря Напівкруглого Столу, в цьому лицарському колективі вже був один Андрій, тому, щоб двох Андріїв не плутати, колеги дали їм прізвиська: одного стали кликати Андрієм Циніком, за його похабні гостроти, а іншого – Андрієм Схожим На Чарлі Чапліна. Але таке прізвисько було занадто довгим і тому незручновимовним, і врешті-решт скоротилося всього до одного слова: «Схожий»... Коли я тут назвав повне ім'я Андрія Схожого, відразу назву і повне ім'я Вадима Металорізального: Вадим Герасимович Висікака. Я впевнений, що читач бачив фільми молодого Чарлі Чапліна, тому йому не треба описувати зовнішність двадцятип'ятирічного Андрія Схожого. А про зовнішність тридцятидворічного Вадима Металорізального повідомляю наступне: кремезний брюнет з невеликою борідкою. 
– Є у мене і інше питання, і теж хороше, – продовжує Права. – На всіх дорогах з Корявої пущі стояли пункти повертальців грошей. Стало бути, Робін Овоч, який періодично виїжджав з лісу за продуктами, бензином і іншим, не міг не натикатися на ці пункти. Як же він міг не знати про те, що його брат повертає гроші пограбованим?
– Так, – приступає до відповіді Автор, – визнаю, що це питання хороше, тим більше, що воно могло виникнути й у читача. Справа в тому, що всі що чергували там люди прекрасно знали, як виглядає Робін Овоч, мали його фотографії і тому блискуче відрізняли від решти людей. І приховували від нього правду. Коли він перший раз під'їхав до такого пункту, щоб дізнатися, що це і навіщо, той що чергував там чоловік набрехав йому, що це, мовляв, кіоск, в якому продається корисна книга «Грабувати – справа не благородна», і запропонував купити. Овоч відмовився і поїхав далі. Іншим разом в іншому «кіоску» йому відповіли те ж саме, і, зробивши висновок, що всі ці пункти торгують книгою проти грабежів, Робін надалі вже проїжджав повз без зупинки, так і не дізнавшись правди.
  
– Є ще питання, – каже Ліва.
– Валяй, – погоджується Автор.
– В цьому, так би мовити, епосі вже згадувалося, і в цьому щосі теж, що якийсь ельф Филимоцько тисяча сімсот тридцять сьомого року зґвалтував королеву Зіньку Третю. Як це ельф міг зґвалтувати королеву?! А куди король дивився і лицарі, і інші придворні?! Як вони допустили?!