Яйцепос. Книга 2
Так тривало аж до березня 1996 року.
У березні вони зустріли свого колегу по Напівкруглому Столу, барона Аркадія, який, виявляється, розшукував їх за дорученням короля. Аркадій повідомив їм, що яйце дракона вже чотири з гаком місяці як знайдено і повернуто драконам, Велика Яєчна Експедиція вже більше чотирьох місяців як офіційно закінчена; що крім них – Андрія Схожого і Вадима Металорізального – всі решта лицарів Напівкруглого Столу вже давним-давно повернулися до столиці; що король Жорик Дев'ятий, котрий не отримував від них звісток з початку жовтня, хвилюється з приводу їхнього зникнення (останню телеграму монарху Вадим і Андрій послали 7 жовтня зі селища Екскалібурівки), тому відправив його, Аркадія, прочесати великий район між Екскалібурівкою і Старим Новохарківськом, куди вони, згідно з останньою телеграмою, прямували. (В Старому Новохарківську не було ані телеграфу, ані навіть пошти, тому Андрій з Вадимом не могли повідомити монарху, що вони надовго загрузли в спробах учинити подвиг).
Дізнавшись все це, Вадим Металорізальний і Андрій Схожий вирішили махнути кінцівкою на банду Робіна Овочу і повернутися додому, тим більше, що пограбовані цією бандою не тільки отримують назад свої гроші, але ще і кошики на придачу, тобто, по суті, пограбовані від таких пограбувань мають прибуток.
І в супроводі барона Аркадія лицарі Вадим Металорізальний і Андрій Схожий повернулися до Жорикбурга.
Що ж до Робіна Овочу, то до 1998 року він розчарувався в утопічній боротьбі з грошима, став розважним і прийняв пропозицію свого брата Матвія, що залишалася в силі, про компаньйонство. Тепер очолювана Матвієм і Марком Рабіновичами торгово-готельна компанія називається «Рабінович, Рабінович і К°». Однак, пам'ятаючи тезу письменника Екзюпері: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили», Марк не забуває своїх ельфів, регулярно возить їм солодощі.
– Спроби Марка Рабіновича викорінити гроші шляхом їхнього відбирання у небагатих і віддавання багатому свідчать про його економічне невігластво, – зауважує Ліва півкуля авторського мозку.
– Так, в цій сфері він був профаном, – погоджується Автор. – З інституту його відрахували ще до того, як його однокурсники приступилися до вивчення курсу економіки.
Втративши ватажка банди і необхідність заробляти солодощі грабунками, ельфи припинили відбирати гроші у перехожих і усукувати їм кошики. Втім, це не означає, що, перетинаючи Корявий ліс, ти не піддасися якійсь капості з боку ельфів. Вони можуть тебе і налякати моторошним уханням, і запустити в тебе шишкою, і непомітно сунути тобі під ноги корчика, щоби ти спіткнувся і беркицьнувся... Полюбляють ельфи покуражитися, попустувати. Такий вже це народ.
Що ж до благородних розбійників, то крім знаменитого англійського Робін Гуда на земній кулі було чимало й інших, в різні часи і в різних країнах. Народи складали про них пісні і перекази, а потім на їхній основі про цих місцевих робінгудів створювалися твори літератури, музики, театру, кіно та інше. Наприклад, у Франції таким робінгудом був Картуш, у Японії – Ісікава Гозмон, у Туреччині – Інче Мемед, в Індії – Пападу, в Іспанії – Дієґо Коррієнтес Матеос, у Шотландії – Роб Рой, у Німеччині – Матіас Клостермайр... І так далі, і таке інше. В Україні найвідомішими місцевими робінгудами були Олекса Довбуш, Семен Гаркуша і Устим Кармелюк. Про кожного з них створено чимало творів різних жанрів у літературі і мистецтві. Наприклад, про Гаркушу, що робінгудував і на Слобожанщині, де знаходиться вхід у Терентопію, ще на початку дев'ятнадцятого століття написали повісті письменники-класики: полтавець Василь Наріжний – «Гаркуша, малоросійський розбійник», та харків'яни Орест Сомов і Грицько Основ'яненко – відповідно «Гайдамак» і «Перекази про Гаркушу». А от у Росії, схоже, благородних розбійників не було, були тільки неблагородні. Принаймні, Авторові цих рядків не вдалося знайти згадок про російських робінгудів. Ну, хіба тільки Володимир Дубровський. Але ж він був не живий, не реальний, а вигаданий Олександром Пушкіним. А живий прототип ефемерного Дубровського – такий собі Островський – був розбійником не російським, а білоруським.
І наостанок Автор зауважить, що в цьому його так званому Терентопському епосі фігурують персонажі зі схожими прізвищами Рабінович і Рабіновиченко. Останній, як, можливо, читач пам'ятає, був харківським журналістом, редактором газети «Лиса правда». Автор чомусь упевнений, що, незважаючи на схожість прізвищ, у голові читача не виникло ніякої плутанини, і він прекрасно відрізняв Рабіновича від Рабіновиченка. А також від маловідомого совєтського письменника Рабіновичидзе, мимохіть згаданого в двадцять сьомому щосі «Парсуна суціги».
ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТЕ. Таємниця нечистої сотні
Тебе, звичайно, здивує та легкість і швидкість, з якою я розгадав цю таємницю. Але хіба я дарма прослужив десять років детективом у Лондоні? Смію тебе запевнити, геть не дарма.
21 вересня 1995 року.
Гроші – явище нечисте. Не тільки в тому розумінні, що заради грошей деякі індивідууми переступають моральні або карні рамки, але й у тому розумінні, що, проходячи через безліч рук, паперові купюри й металеві монети забруднюються. На них залишаються жир і бруд із пальців. А також – усякі мікроорганізми, у тому числі іноді й хвороботворні, шкідливі для здоров'я, а то й смертельно небезпечні для життя. Тому медики рекомендують після тримання в руках грошей якомога швидше ретельно вимити руки з милом.
Що ж стосується тієї сотні, тобто тієї купюри номіналом у сто шурхотиків, яку великодрібкинський таксист Жилбилов показав детективові Папірусюку в попередньому щосі «Державні Двері», то Автор її в заголовку розділу назвав нечистою не тільки з вищезгаданої причини, але й тому, що вона, крім іншого, була забруднена олівцем. Як читач, можливо, пам'ятає, чиясь невідома рука біля портрета Мирополка Романтика написала шість цифр: 123114. Якщо ж ти, безцінний читачу, прочитавши назву «Таємниця нечистої сотні», подумав, що йдеться про таємницю загону чортів чи ще якихось так званих нечистих, то ти, як бачиш, помилився.
Купюра залишилася в таксиста, а цифри Папірусюк переписав у свій блокнот. І, вертаючись із Великих Дрібок до столиці, міркував, що б міг значити цей напис.
А коли за вікном вагона з'явився Жорикбурзький вокзал, Папірусюк пригадав, що, здається, бачив щось схоже на одному з оголошень, читаних перед від'їздом. Тому першим ділом, покинувши зупинений вагон, він кинувся до «Дошки оголошень».
Там, пробігши поглядом по декількох текстах, він знайшов те, що було потрібно:
«Продам коштовні делікатеси, що були у вживанні. Дуже дешево. Тел. 12-31-14».
Переконавшись, що на купюрі і на оголошенні цифирь точно збігається, сищик вирішив зателефонувати за вказаним номером телефону. Адже якщо та купюра дійсно прикрашена телефонним номером, то власник телефону може знати, хто її прикрасив.
На дзвінок із привокзальної будки-автомата Папірусюку слухавка відповіла голосом похилої особи жіночої статі: «Цю об'яву дав мій чоловік». – «А як би мені з ним поспілкуватися?» – запитав детектив. «У даний момент його оглядають ветеринари, він не може підійти до телефону. Передзвоніть пізніше, або під'їдьте на вулицю Безіменного Незнайомця, будинок тридцять два, квартира вісімнадцять», – порадила бабуся.
Лисий слідчий подумав, що краще спілкуватися очно, ніж заочно, тому вирішив не передзвонювати, а поїхати за вказаною адресою. Повідомлення про те, що потрібний суб'єкт оглядається ветеринарами, наводило на думку, що він не людина, а розмовляючий звір, мабуть, не цілковито здоровий; і його дружина, бабуся, з якою він говорив – теж розмовляюча самка звіра. І, переміщаючись від вокзалу до вулиці Безіменного Незнайомця на трамваї «Сонечко» (що та назва походить не від небесного світила, а від червоненької у чорні цяточки комашки, бо трамвай мав таке ж забарвлення), Варлаам Оникійович намагався уявити собі, ким може бути цей потрібний йому суб'єкт: котом, кабаном, єдинорогом, грифоном...