Яйцепос. Книга 2

– Не розумію, як дощовий хробак міг долати великі відстані з такою швидкістю, – говорить Авторові його Ліва мозкова півкуля.
– З якою швидкістю? – запитує Автор.
– З великою. Згадай: коли вони з Інокентієм Карловичем літали на концерт Траляляліні, їхня зустріч відбулася в Гірчичній печері, куди хробак приповз після роботи приблизно о сімнадцятій нуль нуль. Його робочий день закінчується теж о сімнадцятій нуль нуль. Виходить, він після роботи перемістився з Жорикбурга до Каменіани миттєво. Але ж від східної окраїни столиці до західних схилів Каменіани близько семи кілометрів! Або редакція «Буряківництва та гною» перебуває не в Жорикбурзі, а в Каменіані поруч із печерою Інокентія Карловича?
  
– Редакція цього журналу дійсно має місце в столиці, на вулиці Войцеха Жукровського, – відповідає Автор. – У день концерту Гавриїл Святославович закінчив роботу на півгодини раніше звичайного – о шістнадцятій тридцять. Швидкісне переміщення з редакції до печери друга здійснювалося завдяки технічному обладнанню, створеному Вакулою Нетребеньком. На двох кінцях тунелю діаметром дванадцять з половиною міліметрів, яким здавна Гавриїл Святославович плазував із Каменіани до столиці й назад, було встановлено два повітряні насоси, що працювали від мініелектростанції в Гірчичній печері. При переміщенні від печери до редакції, каменіанський насос накачував у тунель позаду хробака повітря, а редакційний насос, що включався синхронно завдяки протягненому тунелем ізольованому дроту, навпаки, повітря попереду хробака відсмоктував. Різниця повітряного тиску штовхала Гавриїла Святославовича тунелем з відшліфованими до гладкості стінками, наче поршень. При цьому швидкість черв'яка доходила до п'ятисот метрів за хвилину, завдяки чому він долав увесь шлях менш, ніж за двадцять хвилин. Для зворотного переміщення насоси переключалися, і повітря нагнітав уже редакційний насос, а каменіанський – відсмоктував. Тобто система працювала за принципом пневмопошти, де замість циліндра з кореспонденцією був сам редактор. Гавриїл Святославович називав цей свій тунель: «Мій пневмометрополітен». Завдяки слизу, який виробляв організм безхребетного, сила тертя зводилася до мінімуму. Інакше б хробак при русі тунелем з такою швидкістю спікся б від перегріву. 
Але й без допомоги техніки цей хробак пересувався швидше звичайних родичів, адже він був більше і жвавіше інших дощових хробаків. То розтягуючись до метра, те скорочуючись до тридцяти сантиметрів, він долав десятиметрову дистанцію всього за півхвилини. 
Крім механізованого тунелю до Каменіани, під асфальтом Жорикбурга була безліч інших тунелів, немеханізованих, проритих Гавриїлом Святославовичем у різних напрямках. Один з них виходив, скажімо, просто в церкву святого Михея, у щілину між плитами на підлозі, де віруючий хробак слухав проповіді отця Пафнутія. Інший, наприклад, – на речовий ринок, де, до речі, хробак купив собі червоно-білу краватку, що була в ужитку (звичайно ж, цю покупку довелося вкоротити й ушити за зростом Гавриїла Святославовича). І так далі... 
Підгонку краватки, до речі, здійснив не сам редактор «Буряківництва та гною». Він спритно володів своїм тілом-щупальцем, але все ж не настільки, щоб маніпулювати швейною голкою і ниткою. І не його друг Інокентій Карлович вчинив цю кравецьку справу. Пальці його були настільки спритними, що могли навіть професійно видобувати з рояля або клавесина досить складну музику, але все ж для володіння голкою і ниткою драконячі пазурі були незручні. Так що якщо б дракон носив одяг, то його пошиття замовляв би кравцеві-людині. Дощовий черв'як, який очолював редакцію журналу, попрохав підігнати краватку за своїм розміром співробітницю журналу, друкарку Олену, яка вміла шити. Не в службу, а в дружбу. І вона прекрасно впоралася. 
Коли Автор згадав, що редакція журналу «Буряківництво та гній» перебуває на вулиці Войцеха Жукровського, то відразу уточнить, що ця вулиця є єдиною в Жорикбурзі, названою іменем письменника ще за його життя. Інші тамтешні вулиці, що носять імена літераторів, одержали назви вже після смерті тих літераторів. До 1986 року ця вулиця називалася Вуличною. Ага, от так: вулиця Вулична. А в зазначений рік принцеси Зінуля й Зіночка впросили тата, щоб яка-небудь вулиця в столиці мала ім'я польського письменника Войцеха Жукровського. Жорик Дев'ятий запропонував це мерові Жорикбурга, і перейменування відбулося. А виникло таке бажання в принцес після того, як вони прочитали казкову повість Жукровського «Викрадення в Тютюрлістані», і ця книжка їм дуже сподобалася. Тепер Войцеха Жукровського вже теж немає серед числа живих, на жаль. Але в 1986 він був живий і продовжував писати нові книги. 
Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга в дитинстві дуже любив читати. Прочитав чимало гарних дитячих книг. Але найулюбленішою була от ця, що сподобалася й принцесам: «Викрадення в Тютюрлістані». Можна сказати, що вона вплинула на формування літературного смаку Автора. Навіть не віриться, що ця світла й дотепна книга була написана в страшний час Другої світової війни, у важких для Жукровського обставинах. А в 1986 році, коли одна з вулиць у Жорикбурзі одержала ім'я цього письменника, за рівно сорок років після першої публікації «Викрадення...», була вперше видана його ж казкова повість «На троні в Блабоні», де діють ті ж герої. Але якщо в «Викраденні...» Жукровський виступає тільки в якості оповідача, то в «На троні...» він зробив себе головним героєм, що описує власні пригоди в чарівному королівстві. Українською мовою перекладена та видана поки що лише перша з названих книжок Жукровського, якщо Автор не помиляється. 
☼ ☼ ☼
Наступного ранку (а це було вже 23 вересня) Варлаам Оникійович Папірусюк знову прибув до редакції сільськогосподарського журналу.
У кабінеті редактора був солідний дерев'яний стіл, на якому крім якихось папок, телефону і друкарської машинки знаходився великий глиняний квітковий горщик (умовно кажучи – квітковий, бо в таких великих горщиках зазвичай ростуть не квіти, а невеликі декоративні пальми, фікуси або інші тропічні дерева, які отримали посаду кімнатних рослин). Тут же, замість флори, з ґрунту горщика стирчав товстий слизький рожевий гачок з пристебнутим пенсне.
– Добридень. Я вас слухаю, – сказав відвідувачеві гачок тоненьким писклявим голоском.
– Здрастуйте, добродіє редакторе, – відповів лисий полковник. – Я прийшов от з якої справи...
Детектив почав був розповідати про викрадення драконячого яйця, про таксиста Жилбилова і підписану цифрами купюру, коли задзвонив телефон поруч із горщиком.
– Вибачте, одну хвилиночку, – перервав відвідувача редактор, витягнувся, наче рожевий хобот, до апарату, обвив собою слухавку і стягнув її з пластмасового лежбища на стіл. – Алло, біля телефону редактор Гавриїл Святославович. Що? Знову Альфред Вареник? Заколивав. Ну ще раз скажіть йому, що таких віршів ми не друкуємо... Каже, що цього разу вірш про землю? А як починається? «Мені тринадцятий минало, а в землю закопали труп»? А чому він не пропонує його вампірській газе... Каже, забезпечив їх своїми творами на найближчі півроку? Ну скажіть йому, що зараз ми приймаємо вірші тільки про збір врожаю цукрових буряків. І щоби серед коренеплодів не було людських останків! 
Насунувши слухавку на місце, дощовий черв'як втягнувся в ґрунт горщика, залишивши на повітрі тільки вертку гостру мордочку з пенсне. 
  
– Цей графоман із бубонцями вже всю нашу пресу задовбав своїми поетичними трупами. Вибачте, я відволікся. Отже, купюра.
Коли слідчий пояснив, що його цікавить, горшковий журналіст, закотивши під лоба пенсне, задумався. Потім пропищав:
– Так, згадав стошурхотикову купюру Вакули Охрімовича, забруднену олівцем. Я її разом із іншими купюрами особисто з рук в руки віддав видавцеві журналу «Гарнюнізм!» Іполитові Четвертому за друкарську фарбу. У нас фарби було обмаль, а у них – повно, от ми і купили. Так що подальшу долю цих ста шурхотиків питайте у нього, у патріарха.