Яйцепос. Книга 2

Барон Аркадій навіщось включив світло (у Шмокиконському замку було електричне освітлення), і духи стали невидимцями.
Літання дзвякаючих мечів і інших предметів у спальні виглядало фантастично.
Якби там виявився фахівець з паранормальних явищ, він би сказав, що це – типовий полтергейст.
Але полтергейст на світлі тривав недовго – злетівша таця розбила лампочку і духи знову стали фосфоресціюючими в темряві фігурами.
  
Аркадій метався приміщенням, ухиляючись від предметів, але пару разів отримав по голові летючим капцем і другою подушкою.
І раптом, патетично крикнувши: «Хто з мечем до нас прийде, той сам домечеться!», привид Онуфрій Еммануїлович зрубав голову примарі Гаврюші.
Примарна голова м'яко впала на килим і підкотилася до ніг зблідлого Аркадія, витріщивши скошені очі і висолопивши язика. А обезголовлене тіло впало на підлогу і стало битися в агонії.
– Буде знати, як підслуховувати, – сказав переможець, коли конвульсії припинилися, витираючи меч краєм майки барона.
Аркадій брав участь у багатьох битвах на лицарських турнірах. Але боях безкровних, де максимальними ушкодженнями були забиті місця, садна і вивихи, але аж ніяк не обрубування членів. Тому вид відтятої голови того, хто тільки-но рухався, говорив, мав якісь плани, одним словом – існував, потряс бравого лицаря.
Він підняв погляд на переможця, і в погляді цьому були презирство і гнів.
Висмикнувши з рук примари Онуфрія Еммануїловича край свого нічного одягу, Аркадій підняв меч примари Гаврюші і прийняв бойову стійку.
– Шкода, що нам завадили балакати... – сором'язливо пробурмотів фантом, поправляючи неіснуючу перуку. – Бачу, у вас, громадянине начальнику, настрій не... Договоримо іншим разом. 
І впустивши меч, привид Онуфрій Еммануїлович розчинився в стіні.
І тільки тоді Аркадій уторопав, що примару неможливо вбити, оскільки вона і так...
Він повернувся до відрубаної голови.
Голова посміхнулася і підморгнула.
– Тьху ти! – символічно плюнув лицар, засмучений, що його розіграли, змусивши даремно хвилюватися.
– А тепер я покажу вам інший фокус, – сказала світла голова. – Такого ви ще не бачили, тільки-но придумав.
Обезголовлений тулуб прийняв вертикальне положення, а примарна голова затріпотіла вухами, наче крильцями, злетіла з килима і заходилася літати кімнатою на взірець величезної товстої комахи, посміхаючись і підморгуючи глядачеві. Покружлявши над обезголовленим тілом, як бджола над квіткою, дзижчачи вухами, голова здійснила посадку на шию.
– Правда, забавно? – запитав відновлений привид Гаврюша.
– От нечисть безтілесна! – посміхнувся був власник замку, але тут же знову спохмурнів, оглядаючи розруху, припорошену пухом.
– А от ще фокус, – продовжив дух, теж оцінивши розгром у приміщенні. – Заплющіть очі і порахуйте до п'яти.
– Ага, спішу аж падаю, – відмовився господар.
– Втім, можна і не заплющувати, – погодився дух. – Отже, рахуємо: раз...
Фантом раптом розплився по кімнаті світляною хмарою, в якій задриґалися предмети...
Потім знову замість хмари перед очима шмокиконського барона виявився світлий дух Гаврюша, вимовляючи:
–... п'ять.
Розрухи як і не бувало. На ліжку лежали обидві подушки, цілі, пуху не видно; капці, одяг, меблі... все на місці, ніби й не було битви примар.
– Ти чарівник? – запитав Аркадій, задоволений таким фокусом, але не подаючи виду, що задоволений, аби привид не загордився, що потрафив громадянину начальнику.
– Ні, звичайний дух. Секрет фокуса в тому, що я зробив прибирання набагато швидше, ніж на це здатні живі люди, обмежені повільним тілом. Ми, привиди, вміємо, в разі потреби, рухатися в сто разів швидше, ніж до смерті. Я зібрав усі пушинки, набив ними подушку і акуратно зашив, прибрав скалки лампочки і графина, розклав усі речі по своїх місцях, як я запам'ятав... І все це всього за п'ять секунд. Іноді корисно бути небіжчиком.
– Зашив? – перепитав лицар, оглядаючи подушки. – А де ж новий шов?
– Нових швів нема, тому що я розпоров летючу подушку акуратно, не аби як, а строго по шву, теж завдяки вмінню швидко рухатися, – пояснив привид Гаврюша.
Лицар включив світло.
– Гаразд, подушку зашив, але як можна було відновити розбиту лампочку? Без чарівництва – неможливо.
– Неможливо, – погодився невидимець. – Я просто викрутив розбиту і укрутив нову – взяв у коморі, там є запас. І графина, як бачите, нема. Скалки графина можна склеїти, але для цього треба більше часу і хороший клей.
Барон вимкнув світло, щоб бачити співрозмовника.
– Шкідники ви, от хто, – звинуватив він духів, засмучений втратою графина.
– Розбивання графина – це прикра випадковість, цього не було в сценар... Кхе. Між іншим, це не я його розбив, тож не треба скидати мене із отим у одну купу, – заперечив, ставши видимим, дух.
– Шкідники і ябеди, донощики. Обмовляєте один одного, доносите, брешете, як той...
– А як же інакше? Передвиборча кампанія нібито. Так має бути.
– Передвиборча кампанія?
– Звісно. Ви ж бачите – нас тут семеро привидів у замку і кожен хоче бути головним. А для того, щоби з декількох претендентів вибрати головного, потрібен хто? Потрібен виборець. Раніше виборця не було, а тепер – з'явився. Ви, громадянине начальнику, є єдиним живим виборцем у цьому замку, от ми на вас і насіли. Кандидати агітують за себе і очорнюють конкурентів, як і належить під час передвиборчої кампанії. Скрізь так.
– І ти теж обмовлятимеш товаришів? – поцікавився виборець.
– І я те... Ні, я, мабуть, не буду клепати на цих наклепників, – відповів кандидат Гаврюша.
– Чому?
– А щоби ви подумали, громадянине начальнику, що я не такий поганий, як вони, що я краще. Скажу без всякої скромності, що я тут найскромніший. Так, найскромніший, найблагородніший, найчесніший, найдобріший, найпорядніший, найкращий... Про те, що я і найкрасивіший, я взагалі не кажу: ви самі бачите мій героїчний профіль, мужню конфігурацію моїх вух і мальовничі лінії моїх стегон... Навіщо мені брехати на тих самозакоханих підлабузників, якщо ви, як людина дуже розумна, вже, без сумніву, зрозуміли, що вибирати треба найскромнішого, тобто мене. Я ж, у свою чергу, обіцяю, що під вашим мудрим керівництвом мудро керуватиму тутешніми примарами... А тепер, як найделікатніший, найненав'язливіший індивід, я надаю вам можливість повернутися до сну, який так зухвало перервав шкідливий Онуфрій Еммануїлович.
І привид Гаврюша протік крізь килим геть.
Як тільки пішло це джерело світла, в спальні стало зовсім темно, хоч в око стріль.
Барон Аркадій навпомацки забрався в ліжко і швидко заснув. 
☼ ☼ ☼ 
Наступним вечором свіжого шмокиконського барона став агітувати шостий кандидат – привид Фока.
Аркадій у ванні намилював сідницю, коли хтось посмикав за мочалку.
Голий лицар озирнувся, але нікого не побачив. Вирішивши, що показалося, барон продовжив намилюватися, мугикаючи пісню «Політ паровоза». І знову мочалка сіпнулася, як смикається дзвіночок, коли в нього дзвонять.
– Громадянине мочальнику... еее... тобто громадянине начальнику, я тут, – пролунав слідом за тим черговий загробний голос. – Я привид Фока. Тут дуже світло, тому я такий непомітний.
– Ізиди! – гаркнув голий лицар, інстинктивно прикриваючи мочалкою вразливе місце оголеного організму.
– Та не соромтесь ви. Ви мене, так би мовити, наскрізь бачите, і то я не соромлюся, – мовив невидимий дух.
– Я знаю, що ти мені скажеш. Що ти тут найкращий, а інші примари погані. Що я мушу обрати головним привидом замку саме тебе, – пробурчав купалець і продовжив намилюватися, вирішивши, що, дійсно, безглуздо соромитися того, хто помер, може, сотні років тому. 
  
– Ні, громадянине начальнику, я не казатиму, що я хороший. Більш того, я чесно скажу, що я неабияка сволота, мерзотник, негідник, поганець, паскудний гад... Бачите, який я чесний. Навіщо мені себе обіляти, якщо я упевнений, що ви і так оберете саме мене, – самовпевнено заявила порожнеча.