Яйцепос. Книга 2
– Вибачте, що не дуже багато, але невідомо, скільки нам доведеться ще мандрувати, і гроші нам самим, зрозумійте мене правильно, можуть ще дуже знадобиться.
– Дякую, на якийсь час вистачить, а там, дивишся, і інші лицарі внесуть свою лепту в розвиток науки, – заспокоїв його Панас Єрмолайович, ховаючи купюри в кишеню. – У вас до мене ще є питання?
– Н-ні, – непевно відповів Остап Влучне Вухо.
Професор помовчав, лицарі теж помовчали.
– Ну, ми, мабуть, поїдемо далі, – вирішив граф.
– З Богом, Парасю, тобто, щасливої дороги, панове лицарі. Бажаю вам скоріше знайти все, що ви шукаєте, – побажав Чухайніс.
– І вам нових наукових відкриттів. До побачення.
Лицарі верхи на Борисі й Аркадії рушили в подальшу путь і за кілька секунд покинули Край Зачарованих Велетів.
☼ ☼ ☼
Незабаром листяний ліс змінився сосновим бором, і копита коней припинили шарудіти опалими листами, а заходилися беззвучно м'яти опалу хвою.
– Все ж таки дивно, що мікроскопічні люди, зрозумій мене правильно, вважають себе гігантами й дивляться на нас зверхньо, – порушив мовчання лицар Борис.
– Чому ж дивно: таке й серед звичайних людей мало місце, особливо у Великому Світі, – заперечив граф Остап Влучне Вухо. – Будь-який нікчема, що мав знатних предків і, відповідно, престижний титул, дивився зверхньо на людей нормальних, нетитулованих. У нас будь-хто бажаючий може записатися в лицарі й шляхом здійснення доблесних учинків дослужитися хоч до титулу герцога. А в спадщину в Терентопії передається тільки титул короля. Та й то не всім королівським дітям, а лише одному. А титули барона, графа й герцога кожний повинен сам заслужити, здійснюючи подвиги та інші гідні діяння, які Його Величність визнає достатніми для присвоєння титулу. І титули предків тобі не поможуть. Тільки сам. А у Великому Світі титули передавалися від батьків дітям просто так, як годинник чи портсигар, у результаті чого часто-густо престижні титули носили людці дрібні, незначні. Навіть зараз у Великому Світі попадаються індивіди, я чув, які вважають наявність аристократичних предків приводом хизуватися перед тими, хто аристократичних предків не має. У нас, у королівстві, що виросло на ґрунті романтичної літератури, цінуються позитивні якості самого індивіда, а не наявність у нього знатних предків. Наприклад, серед моїх предків були навіть терентопські королі, але я не вважаю через це себе кращим за інших людей. Добропорядний двірник більш гідний поваги, ніж непорядний герцог.
– Згодний, – підтакнув лицар Борис. – Якщо суб'єкт – мізерна особистість, то він є дрібнотою навіть якщо його предки були велетнями. І якщо він, хизуючись великими предками, дивиться на решту зверхньо, то це лише підкреслює, зрозумій мене правильно, його нікчемність.
– Навіть деякі держави на ґрунті манії колишньої величі поводяться по-хамськи із сусідами, – додав граф. – Взагалі мені здається, що часто-густо манія величі є донькою комплексу неповноцінності.
Вони ще кілька хвилин помовчали, а потім Борис знову порушив тишу:
– Слухай, а може, він, зрозумій мене правильно, просто нам локшини на вуха навішав? Може, ніяких мікроскопічних велетнів не існує й Край Зачарованих Велетів – просто фікція? Ми ж їх не бачили, а набрехати все що завгодно можна. Може, він усе це навигадував, щоби отримати наші гроші? Може, та блискуча штучка зовсім не ультрафон, а простий дверний ключ? Може, ніхто верхи на блосі до нього у вухо не в'їжджав?
– Цілком можливо, – спокійно відповів Остап Влучне Вухо.
– А ми йому гроші на продовження досліджень... Ну, ми й пошилися в дурні! Він, мабуть, тепер, зрозумій мене правильно, регоче над нашою довірливістю! – розгарячився Борис. – Може, давай повернемося, заберемо гроші й покажемо йому, де козам роги правлять, щоби знав, як обдурювати...
– Угамуйся. У будь-якому випадку ми йому гроші дали не даремно. Якщо Край Зачарованих Велетів дійсно існує й цей Чухайніс його дійсно вивчає, то наші гроші підуть на наукові дослідження. Ну, а якщо Краю Зачарованих Велетів у реальності не існує, а Чухайніс сам його придумав, то тоді наші гроші треба розглядати, як, так би мовити, гонорар за усний твір, – аргументував Остап Влучне Вухо. – Придумування небилиць – це теж праця, а всяка праця мусить бути оплачена. Скажімо, і Микола Гоголь теж придумував небилиці, й теж отримував за це гроші. У дійсності ж, наприклад, до імператриці Катерини Другої ніякий коваль Вакула за черевичками верхи на чортові не прилітав. Особисто мені ця інформація про мікроскопічних велетнів сподобалась, мене побавила й розважила, незалежно від того, правда це чи вигадка.
– Теж вірно, – погодився Борис, обрадувавшись, що гроші не витрачені даремно.
І лицарі Борис Єлисейович Гумка й Остап Романович Мирополкович – такі повні імена лицаря Бориса й графа Остапа Влучне Вухо – продовжи...
(– Мирополкович? – перервавши Автора, запитує його Права мозкова півкуля.
– Так, Остап Влучне Вухо був далеким родичем Жорика Дев'ятого, – відповідає Автор, – і прямим нащадком принца Григорія – брата-близнюка короля Жорика Другого; того самого принца Григорія, який, потерпівши поразку в Третій громадянській війні від свого брата, став працювати так званим золотарем. Саме тому, що принц Григорій заробляв на життя вичерпуванням лайна із нужників, на гербі його нащадків, у тому числі й графа Остапа Влучне Вухо, зображений черпак, ківш із довгою ручкою. А король Жорик Перший, батько тих близнюків, зрозуміло, був спільним предком і для Жорика Дев'ятого, і для Остапа Влучне Вухо.
– А що, цікаво, зображено на гербі Жорика Дев'ятого? – запитує півкуля Ліва. – А то герби мандрівних лицарів Напівкруглого Столу ти, товаришу Авторе, згадуєш, а герб немандрівного головного, коронованого лицаря можеш пропустити.
– На гербі Жорика Дев'ятого зображена біла сокира в чорному полі. Чому саме сокира – невідомо. Такий герб дійшов до нинішнього короля в спадщину від Мирополка Романтика, а Мирополк Романтик одержав його від своїх предків, нам невідомих, оскільки документи минулих століть, аж до шістнадцятого, втрачені.)
Отже, лицар Борис і граф Остап Влучне Вухо продовжили переміщатися своїм восьмим сектором у пошуках драконячого яйця і яєчного шахрая.
А ми із читачем, врешті-решт, у наступному, сороковому щосі з назвою «Нюхання дороги», повернемося до Лицаря Пивної Кружки й Річарда Левове Копито, яких залишили (наприкінці тридцять третього щося «Викопні цяцьки») на телеграфі в селі Заповідні Прищі в той момент, коли вони отримали від Ісака Гільденштерна телеграму до запитання, де було сказано:
«ЕСТЕР ЗНИКЛА КРП МИ РОЗПАЧІ КРП ГІЛЬДЕНШТЕРНИ КРП».
– Давно пора повернутися! – вигукує Права півкуля.
– Ну, нарешті! – додає Ліва.
ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМЕ. Придворний лицар № 39
– ... Я відчуваю непоборну силу
Цієї магії...
... він справжній лицар, око навіть враз
чи голову за друзів аж віддасть;
він навіть пукає, як справдішній король:
в повітрі розповсюджує добро!
21 вересня – 2 жовтня 1995 року.
У цім місці терентопських хронік, безцінний читачу, повернемося до персонажа Мгобокбекбе, який на це дуже заслуговує, як ми побачимо згодом.
Ранком 21 вересня, після того, як Естер, переконавшись, що коханий Мгобокбекбе успішно прийняв людський вигляд, покинула житло Арама Артаньянца, і після того, як труп Бандюги був завантажений на самохідну тачку Вакули Охрімовича й у супроводі Гліба Цвяха відбув до моргу, макак Перевертайло-Замийський запропонував колегам Артаньянцу й Акмусу: