Яйцепос. Книга 2

Будучи не цілком задоволена хобі чоловіка (зоопарком), сама королева теж мала хобі. Одне з них тобі, безцінний читачу, вже відоме зі щося сьомого «Корчма "Під Мідним Забралом"» – готування дієтичних страв і згодовування їх чоловікові. Те, що Жорик ніколи не скаржився, мовляв, «ти, серцю моє зеленооке, майже мориш мене голодом, годуючи, наче цапа, якимось сіном», показує не стільки його лагідність, скільки ніжну, трепетну, делікатну закоханість у дружину, про острах хоч чимсь її засмутити. Погодься, читачу: не кожний чоловік, що прожив з жінкою стільки років, зберігає таке ставлення, більш типове для молодят. 
  
Крім цього хобі було в неї й інше – вона полюбляла літати на мітлі. Ні, вона не була феєю, як знаменита королева Морґана (сестра короля Артура, дружина короля Урієна, матір лицаря Івейна). Дружина Дев'ятого Жорика не вміла чаклувати, впливати на погоду, перетворювати одні об'єкти на інші і т.д.; ніяких таких фейських штучок, крім мітелкової левітації, так би мовити. Літанню на мітлі королеву Зіньку Одинадцяту навчила її подруга дитинства, фея Люся Гризодубова, яка ще в дитячому садку літала на горщику, оскільки походила зі стародавнього чаклунського роду й всотала чарівництво з молоком матері. (До речі, в Харкові теж була жінка на прізвище Гризодубова, яка прекрасно літала, тільки звали її не Люсею, а Валентиною, і літала вона не на горщику або мітлі, а на предметах крилатих. За великий і унікальний на той час політ вона в 1938 році першою серед жінок отримала звання Героя Совєтського Союзу. А під час Другої світової війни її польоти були бойовими. У Харкові вже давно існує присвячений їй музей авіації в будинку, де вона жила. Терентопська фея Люся Гризодубова – не родичка цієї героїчної харків'янки; вони всього лише однофамільниці.) Одного разу, 1978-го року, королева навіть брала участь у традиційних фейських метлоперегонах за маршрутом: Свіжегнійополь – Манюнинськ; але, будучи дилетантом у цій справі, прилетіла до фінішу останньою й отримала втішливий приз – книгу «Аси мітлолевітації» і запасні прутики для мітли. 
Останнім часом цим видом жіночого спорту зацікавилася й принцеса Зінуля, навіть записалася в секцію мітлольотчиць, але її польоти поки скромні – не вище 17 міліметрів, не далі 229 сантиметрів.
Старша принцеса, звичайно, була в чомусь схожа на молодшу, оскільки вони були рідними сестрами, мали спільних батьків. Але в той же час мала й відмінності, адже вони не були двійнятами. Якщо Зіночка була білявкою (у маму), то Зінуля була руденькою (у тата). Зіночка була стрункішою, а Зінуля вгодованішою (але не дуже товстою). Зінуля була реготухою й пирскала з усякого приводу. Зіночка теж мала почуття гумору й полюбляла посміятися, але більшою мірою, ніж старша сестра, була схильна до тихої замисленості. Зіночка в описуваний час вчилася в Жорикбурзькому університеті на першому курсі факультету фольклористики, а Зінуля – в Академії Культури імені Герострата на третьому курсі факультету культурології. Зінуля була дещо короткозорою і тому постійно носила окуляри, а у Зіночки був прекрасний зір, тому окуляри вона носила лише іноді, і тільки темні, сонцезахисні. 
☼ ☼ ☼ 
Але повернемося до короля. 
Після того, як дочки умчалися на заняття, Жорик, усамітнившись у кабінеті, змінив до невпізнанності свою зовнішність, відклеївши фальшиву руду бороду, надягши чорну перуку, приклеївши чорні вуса й чорні брови, несправжній шрам і підроблені бородавки, змінивши риси обличчя за допомогою театрального гриму і облачившись у некоролівський доспіх. Таємно покинув Королівський замок секретним підземним ходом й під виглядом невідомого мандрівного лицаря доснідав у корчмі «Під Рятівною Мухою». Адже на відміну від дочок, королева не балувала його бутербродами й кавою по-віденськи, а, уважаючи, що в його віці вже треба берегти здоров'я, почастувала салатом із кропиви, подорожника й кульбаби (причому навіть без солі, перцю, майонезу, олії, оцту чи інших приправ, які Зінька вважала шкідливими для здоров'я чоловіка), а також склянкою соку з ріпи. Читачеві із сьомого щося відомо, що зазвичай другий сніданок, другий обід і другу вечерю монарх потай поглинав у корчмі «Під Мідним Забралом». Але цього дня, 21 вересня, даний пункт громадського харчування був закритий у зв'язку з трауром – смертю прийомного сина корчмаря Мойсея Роженкранца, тому й довелося цього разу потрапезувати в закладі Гільденштернів. 
Повернувшись у замок (так само таємно, зрозуміло, секретним підземним ходом), король змінив зовнішність у зворотному порядку, приклеївши, у тому числі, і звичну всім руду бороду. 
Потім він підписав кілька указів. Серед яких були, наприклад, такі: 
«Про заборону на гоління котів і кішок». 
«Про заборону на використання вогнепальної зброї в полюванні на тарганів». 
«Про святкові заходи в День Шляхетного Мордобою». 
«Про святкування 100-річчя від дня народження православного патріарха-стахановця Савелія Другого». 
«Про відповідальність за глузування над нудистами». 
«Про неприпустимість плювання з повітряних куль». 
«Про неприпустимість стріляння з рогаток в ельфів і інших громадян». 
«Про будівництво нових громадських туалетів у місцях скупчень туристів». 
Потім Жорик Дев'ятий доручив баронові Річарду Неголеному, який очолював загін королівських кур'єрів-глашатаїв, скликати лицарів на турнір із приводу національного свята – Дня Шляхетного Мордобою, – який святкується щорічно 5 жовтня. 
Потім король прочитав свіжий номер «Королівської правди». 
Після цього йому зустрівся королівський писар Ульріх фон Смирнов, який, перераховуючи шурхотики, повідомив, що підскарбій Андрій Кацапенко вже видає аванс. Король поспішив до каси, поки не зібралася велика черга. 
До віконця, крізь яке видавав гроші підскарбій, уже підійшли: працівник Королівського зоопарку Юрій Антонович Рябозад, граф Леонід Заканавний, королівська праля Льоля Мухова, барон Річард Неголений, паж Йоська Діккерман і кат Інкогнитечко.
– Ви крайній? – запитав у співробітника в клоунській масці монарх.
– Що? Так, ви за мною будете, Ваша Величносте, – буркнув клоуноликий кат і знову поглинувся читанням «Орфографічного словника сучасної терентопської мови», який прочитав уже до половини. 
Король став у черзі позаду ката. Слідом підійшов парубок трагічного вигляду й зайняв місце за главою держави. Трагічний вигляд парубкові надавали сумні очі, у яких застигла вся світова скорбота, бліде обличчя, смутне скривлення губ, синюваті тіні під очима, траурно-чорний строгий костюм, траурно-чорна краватка, траурно-чорна сорочка й навіть траурно-чорний носовичок, що визирав з нагрудної кишені. Траурний стиль злегка порушували тільки білі кросівки на ногах і строкатий рогатий капелюх з бубонцями на голові. Це був королівський блазень Альфред Ромуальдович Вареник... 
– А траур у нього був через смерть Бандюги, чи що? – цікавиться Права півкуля авторського мозку.
– Ні, сумно-траурний настрій – це його звичайний стан, – відповідає Автор.
– Так, деякі відомі коміки й гумористи, над жартами яких публіка реготала несамовито, були в житті людьми меланхолійними, похмурими, – погоджується півкуля Ліва.
– Ні, тут інший випадок, – не погоджується із цією згодою Автор. – Цей блазень не був сумним коміком, він був сумним не коміком.
– Як – не коміком, якщо він – блазень? Блазень – це комік, клоун, веселун! – дивується Ліва.
І Автор змушений докладніше зупинитися на особистості цього своєрідного придворного. 
  
Альфред Вареник, обіймаючи посаду королівського блазня, не був здатний жартувати, комікувати, сміхотворити. Він був хронічним песимістом. Він ані інших не смішив, ані сам не сміявся. Посмішку на його сумовитій фізіономії бачили тільки один раз – коли бешкетний граф Леонід Хихотунчик, непомітно підкравшись іззаду, полоскотав блазневі під пахвами. 
Песимізмом він заразився в дитинстві. У п'ятирічному віці Альфик, як називала його мама, довідався, що всі люди рано або пізно вмирають, і це відкриття так його вразило, що думка про прийдешню могилу не залишала його вже ані на хвилину. При погляді на будь-яку людину, думав: «Бідолаха, і ти теж приречений, і тобі смерті не уникнути». Коли при ньому хтось безтурботно веселився, Альфред Вареник сумно хитав головою з думкою: «Яке блюзнірство сміятися в таку трагічну хвилину! У цю мить, напевно, хтось десь умирає, може й у страшних мученнях, а вони регочуть, циніки бездушні! Мабуть, забули, що чекає вас попереду! І взагалі, життя – це западня, з якої жоден смертний не вирветься живим. Так хіба можна чомусь радіти і веселитися, якщо ти опинився в такій смертельній пастці?!» І від постійного відчуття неминучості смерті цей молодий меланхолік перебував у нескінченній жалобі.