Яйцепос. Книга 2
– А якій спеціальності цей блазень заочно навчався в Академії Культури імені Герострата? – запитує Права півкуля авторського мозку.
– Він вчився на літературознавчому факультеті й збирався стати по закінченню літературним критиком або редактором, – відповідає Автор.
– Уявляю, скільки дотепних добутків препарує й поховає такий критик-редактор з його невеселим художнім смаком, – виголошує Ліва.
– На жаль, на жаль, – схлипує Автор, якого теж турбує ця тема, який боїться, що ці його Терентопські хроніки потраплять до рук саме такого редактора.
Взагалі, коли невеселі, похмурі, суворі блазні досягаються влади, то людям веселим іноді буває не до сміху.
От, наприклад, харківський гумористично-сатиричний журнал «Червоний Перець» припинив видаватися у 1934 році через те, що його редакція та автори були заарештовані, і декотрі з тих веселунів незабаром опинилися у тюрмах чи концтаборах, а декотрі – у могилах.
А ще раніше, на рубежі вісімнадцятого і дев'ятнадцятого століть, коли хтось із харків'ян дерзнув посміятися над владою (написавши невелику сатиру й вивісивши твір у Харкові на стіні Вознесенської церкви), то це так розлютило імператора Павла Першого, що дурний вінценосець велів стерти Харків із лиця землі, а всіх харків'ян запроторити до Сибіру. Але знищення міста, на щастя, не відбулося, оскільки незабаром із лиця землі був стертий сам цей імператор (за допомогою табакерки і шарфа), а спадкоємець злочинний наказ божевільного попередника скасував. Крім сатири, таємничий харківський вільнодумець утнув і іншу зухвалість. Коли за наказом імператора Павла біля Вознесенської церкви спорудили шибеницю, на якій належало повісити сатирика після його викриття, сатирик ухитрився безкарно повісити на ній опудало самого імператора Павла. Викрити харківського відчайдуха так і не вдалося.
Що ж до блазнів не суворих і похмурих, а нормальних, тобто веселих і дотепних, то Автору згадався харківський альманах «Літературний Ярмарок», що видавався в столичні часи цього міста. Крім оповідань, повістей, п'єс, новел, статей, нарисів та іншого, там друкувалися веселі так звані інтермедії, в яких дотепно коментувалися дані твори. Автори інтермедій називалися там «редакційними блазнями». Так, наприклад, у лютневій книжці альманаху за 1929 рік роль «редакційного блазня» виконав Майк Йогансен, а в травневій книжці того ж року – Остап Вишня.
Взагалі слово «блазень», як читачеві, поза всяким сумнівом, відомо, має два значення. Перше – позитивне: комік, гуморист, клоун, скоморох... Друге – негативне: дурень, бовдур, телепень, бевзь, йолоп, недоумкуватий... Якщо вищезгадані Майк Йогансен, Остап Вишня та їм подібні виконували обов'язки редакційних блазнів у найпозитивнішому сенсі цього слова, то більшовиків, які, захопивши владу, знищили безліч ні в чому не винних людей, зокрема веселих, талановитих і навіть геніальних (між інших і Майка Йогансена), можна обізвати злісними блазнями в найнегативнішому сенсі. (Остапа Вишню вони теж засудили до страти, але, на щастя, замінили її на роки концтаборів. А от його рідного брата, теж гумориста, Василя Чечвянського, таки розстріляли.)
Англійський поет Джон Донн в одному зі своїх віршів написав: «Ніколи не питай, за ким дзвонить Дзвін. Він дзвонить за Тобою». Блазень Зосима, що дурився при дворі терентопського короля Жорика Третього, перефразував цей вислів: «Ніколи не питай, про кого дзвенять бубонці на ковпаку блазня. Вони дзвенять про тебе».
І ще щодо не конкретно блазня Альфреда Вареника, а блазнів взагалі, Автор хоче додати наступне:
Іноді, задавши людині питання, на яке вона не знає відповіді, чуєш від неї: «А шут його зна!» Зверни увагу, читачу: не «А вчений його зна!», не «А академік його зна!», не «Енциклопедист його зна!» і навіть не «А лауреат Нобелівської премії його зна!», а саме шут, тобто блазень. Ну, щоправда, ще вимовляють в аналогічних випадках: «А біс його зна!» або «А хрін його зна!» Але хрін, будучи рослиною, нічого ні знати, ні тим більше сказати не може; біс же – персонаж міфологічний і казковий, а блазні таки дійсно були. З от цього багатьма вимовного «а шут його зна» випливає логічний висновок, що блазні є найерудованішими людьми, живими ходячими енциклопедіями.
Деякі люди не настільки дурні, щоби вимудровуватись, інші не настільки розумні, аби клеїти дурня.
Що ж стосується конкретно блазня Альфреда Вареника, то настільки похмура, настільки невесела особистість була дуже нетиповим представником терентопського народу. Здебільшого жителі Терентопського королівства люди досить веселі, дотепні, люблячі посміятися, і до того ж недурні.
У кінці четвертого тому роману Лоренса Стерна «Трістрам Шенді» головний герой висловився так:
«Якби мені надали можливість, як Санчо Пансі, вибрати за смаком королівство, я б не вибрав острови – або королівства чорношкірих, щоби здобувати гроші: – – ні, я б вибрав королівство людей, що сміються від щирого серця. А позаяк жовчність і похмуріші почуття, розладнуючи кровообіг і порушуючи рух життєвих соків, діють, я бачу, так само шкідливо на тіло державне, як і на тіло людини, – і позаяк одна тільки звичка до чесноти здатна впоратися з цими почуттями і підпорядкувати їх розуму, – то я б попросив у Бога – дарувати моїм підданим, поряд із веселістю, також і мудрість; тоді я був би найщасливішим монархом, а вони найщасливішим народом у світі».
З цього напрошується висновок, що якби Трістрамові Шенді випало бути королем Терентопії, як Жорику Дев'ятому, то вищезгаданий джентльмен вважав би такий випадок вельми вдалим, цілком відповідним його смакам.
☼ ☼ ☼
Тим часом, одержавши аванс, від віконця підскарбія пішли працівник зоопарку Юрій Антонович Рябозад, граф Леонід Заканавний, праля Льоля Мухова, барон Річард Неголений, паж Йоська Діккерман і, виблискуючий новою медаллю «За ударну роботу», кат Інкогнітечко. Дійшла черга короля.
– Здрастуйте, Андрію Васильовичу, – привітався крізь віконце каси монарх зі підскарбієм Кацапенком.
– Доброго дня, товаришу королю. Розпишіться, – відповів літній підскарбій в окулярах на кінчику носа, підтяжках і нарукавниках, подаючи главі держави відомість і ручку...
Андрій Васильович Кацапенко був прибульцем із Великого Світу. Він народився й виріс у Харкові. Працював бухгалтером на одному з великих харківських заводів. В 1977 році під час збирання грибів за містом, сунувся в кущі, виявив у них двері, оббиті чорним дерматином, і відкрив їх... Познайомився з підпільним королівством, залюбився в нім й іммігрував.
Там, завдяки професійній роботі із грішми, зробив кар'єру й став аж самим королівським підскарбієм. До його обов'язку входило контролювання державного бюджету і видача зарплатні й авансу лицарям Напівкруглого Столу, іншим придворним і самому королю.
За старою звичкою, що залишилася від Великого Світу, він до титулів своїх клієнтів додавав слово «товариш»: «товариш лицар», «товариш барон», «товариш граф», «товариш герцог», «товариш король», «товариш королева», «товариш принцеса»... Взагалі-то, згідно з тамтешніми правилами етикету, короля й королеву слід було називати Ваші Величності, а принцес – Ваші Високості. Але оскільки товариш Кацапенко не був уродженцем королівства, ріс і виховувався в іншій країні при інших умовах, то терентопці дивилися крізь пальці на таке порушення ним етикету. Не змушувати ж літню людину ламати свої звички.
Для зручності клієнтів зарплату він видавав не тільки в Королівському замку, але й у лицарському гуртожитку. Ті лицарі Напівкруглого Столу, які жили у власних замках удалині від столиці, не моталися щораз у Жорикбург за грішми, а одержували при нагоді відразу за кілька місяців...
Підскарбій відрахував і вручив товаришеві королю належний йому аванс 4725 шурхотиків і 37 дзвяків.
Потім глава держави присвятив себе поглинанню обіду, що включав суп із щавлю зі споришем, кашу з жолудевої крупи й відвар насіння льону; таємному дообідуванню в корчмі Гільденштернів (зі зміненим виглядом, звичайно) і, після повернення з корчми й поновлення звичайної зовнішності, прийманню відвідувачів.