Яйцепос. Книга 2

Перше старання підняти народ на революцію утнув не хто-небудь, а сам король Вітько. Цей вінценосець знав, що в прогресивних західноєвропейських країнах у моді революції, і з нетерпінням чекав, коли ж ця передова мода докотиться до рідної Терентопії. Дуже королю хотілося, щоб і його країна була передовою, прогресивною, не пасла задніх, наздоганяла Західну Європу. Але Терентопія усе жила тихим патріархальним життям без усяких тобі прогресивних революцій. Бачачи, що народ ухиляється від революцій, від модного прогресу, монарх вирішив сам підштовхнути підданих на повалення своєї влади. Вже так йому пеклося, щоби Терентопія в прогресивності не поступалася всіляким там Франціям, Німеччинам і іншим Італіям. 
  
І от, 1874-го року, 13 квітня, король Вітько вийшов на вулиці Жорикбурга із плакатом: «ГЕТЬ КОРОЛЯ! УСЯ ВЛАДА – АБИ КОМУ!» Щоби піддані не подумали, що це государ так пустує, Вітько зробив те, що згодом робитиме його нащадок Жорик Дев'ятий – змінив до невпізнанності свою зовнішність за допомогою перуки, накладних вусів і бороди, гриму й чужого плаття. І, невпізнаний городянами, заходився агітувати – закликати до повстання проти самого себе. 
Але, на прикрість монархові, його народ виявився жахливо консервативним, відсталим, не передовим. Оскільки замість того, щоб «повстати проти самодержця й скинути його тиранічну владу», народ просто відібрав у короля плакатика і набив королю синці на обличчі, приказуючи: «Оце тобі революція! Оце тобі "геть короля"! Оце тобі "клята тиранія"!» 
І хоч король Вітько був засмучений тим, що терентопці виявилися такими непрогресивними, такими відсталими від європейської моди, у глибині душі йому було утішно, що народ так його любить. Прикладаючи компреси до синців, монарх ласкаво бубонів: «Бач, як боляче вони б'ють за свого государя! Чудові сучі діти!». Потім на здивовані питання щодо синців відповідав, що спіткнувся й вдарився обличчям об скульптуру, котра зображувала його самого. 
Другу спробу підняти народ на революцію проти монархії встругнув 1919-го року якийсь червоний комісар із Великого Світу, що випадково зайшов до Терентопії. (Пішов у кущики попісяти, виявив таємничі двері... І опинився в країні, де при владі був «контрреволюційний елемент»). Власне, у цього червоного комісара червоною була тільки-но фізіономія, а фуражка, куртка-шкірянка, штани-галіфе, чоботи й маузер були чорними. 
Як він ні мітингував, як ні палив із маузера в піднебесся, як ні рвав на грудях тільника, надихнути трудовий елемент на боротьбу за світле майбутнє йому не вдалося. Він репетував: «Землю – селянам!» – «А вона й так наша», – знизували плечима терентопські фермери. «Майстерні – робітникам!» – волав він. «А вони й так наші», – посміхалися ремісники. 
Не знайшовши в столиці «свідомого трудового елемента», комісар відбув у терентопську глибинку, де його сліди загубилися. Одні говорили, що він потрапив на зубок монархістові-велетневі-людожерові; інші казали, що він схаменувся й заходився розводити на фермі домашніх єдинорогів... 
Ну й нарешті, – наближається до завершення своєї лекції терентопознавець Ім'ян Побатькович Прізвищенко, – згадаю про одну дивну заворушку, що сталася не настільки давно, як уже згадані, – в 1989 році. Цього року на славне місто Дримпельзябськ напала таємнича кочова орда, котра прийшла начебто зі східних степів. Жителі Дримпельзябська героїчно захищали від цієї таємничої дикої орди рідне місто, не щадячи киселю свого. Особливо в обороні відзначилися тридцять три пекарі, які влучно метали в брудних агресорів липке тісто. Войовничі кочівники, приголомшені героїзмом дримпельзябців, відступили й пішли у степи. Більше ця кочова орда ніде не з'являлася. Що це було за полчище, звідки узялося й куди зникло – геть невідомо. Дехто подейкував, що це, мовляв, було войовниче плем'я диких кочових бухгалтерів. Але такі чутки не тільки нічого не пояснювали, але ще більше все заплутували. Таємниця орди не була розгадана, але місту Дримпельзябську за героїчну оборону Жорик Дев'ятий присвоїв почесне звання: місто-герой. Так що іншим містам залишалося тільки заздрити. А в столиці один із майданів, той, де розташоване міське управління міліції, в 1992 році був перейменований на майдан Тридцяти Трьох Дримпельзябських Тестометальників (раніше він називався майданом Трьох П'яниць, але вже давно ніхто не пам'ятав на чию честь і з якого приводу він одержав цю першу назву). От і все, що я міг сказати, не вдаючись до подробиць, щодо терентопських бойових заворушок, – закінчив лекцію терентопознавець. 
– Щодо безкровної перемоги дримпельзябців над таємничими супостатами, – додає Автор, – мені згадалися рядки з англійської комедії початку сімнадцятого сторіччя «Лицар Полум'яніючого Макогона» Френсіса Бомонта: 
 
 
З пером на шапці, з офіцерським києм
 
Я в бій повів бійців та знов із бою
 
Їх вивів без утрат, якщо не забачати,
 
Що дехто дуже насмердів зі страху.
 
 
Автор терентопознавцю, звичайно, дякує, вручає гонорар, обіцяє й надалі звертатися до нього за допомогою й прощається. Ім'ян Прізвищенко зникає. 
☼ ☼ ☼ 
Але повернемося, читачу, у День Шляхетного Мордобою – 5 жовтня – 1995 року. 
Уже із самого ранку столиця була прикрашена світло-коричневими державними прапорами, державними ж гербами (тобто зображеннями темно-коричневого Крилатого Равлика в світло-коричневому полі), квітами й транспарантами. У тому числі: 
«НАРОД І ЛИЦАРІ – ЄДИНІ!», 
«ЛИЦАРІ – МУСКУЛИ, ШЛЯХЕТНІСТЬ І РОМАНТИКА НАШОЇ ЕПОХИ!», 
«ЛИЦАРІ – ПЕРЕДОВИЙ АВАНГАРД МОНАРХІЇ!», 
«СПИСИ – НАША ЗБРОЯ!», 
«УДАРИМО КОПИТОМ ПО БЕЗДОРІЖЖЮ Й НЕХЛЮЙСТВУ!». 
І таке інше. 
Прогулянки публіки розважали оркестри, ансамблі й окремі музиканти, котрі виробляли мелодійні звуки на вулицях, у скверах і парках. 
На майдані Жорика Четвертого – найбільшому жорикбурзькому майдані – теслі вчора цілий день стукали сокирами та молотками й спорудили велику дерев'яну сцену, на якій нині ввечері відбудеться великий концерт поп- і рок-музики за участю як зірок терентопської естради, так і талановитої самодіяльності. 
А в Стайні Опери та Балету цього вечора звучатиме клавесинова музика у виконанні дракона Інокентія Карловича. Про що з Інокентієм Карловичем у Гірчичній печері домовився ще 24 вересня заступник адміністратора Стайні Опера та Балету Лазар Касянович Дулівка (якщо читач пам'ятає, про це розповідалося в щосі двадцять сьомому за назвою «Парсуна суціги»). Усі квитки на цей концерт уже розкуплені. 
Але наймасовішим видовищем, наміченим на День Шляхетного Мордобою, буде, звичайно ж, лицарський турнір, у якому крім лицарів Напівкруглого Столу візьмуть участь і багато незалежних лицарів з усієї Терентопії. Гінці Річарда Неголеного два тижні роз'їжджали країною, скликаючи на турнір металевих вершників, хоча в цьому скликанні, мабуть, не було потреби: усі й так знали, що в День Шляхетного Мордобою в Жорикбурзі, як завжди, буде традиційне ристалище. І на це дійство, що відбудеться на найбільшому стадіоні, усі квитки теж вже давно були розкуплені, і нині спритні діляги спекулювали ними, піднімаючи ціну вдвічі, втричі. 
А на майдані Панурґа пройдуть показові виступи двох катів: Інкогнітечка та Анонімечка. На добровольцях із публіки вони продемонструють свою майстерність як у катуванні кремовими тортами, так і в повішенні на елегантній шибениці...
  
– Невже будуть добровольці? – дивується Ліва півкуля авторського мозку.
– Обов'язково будуть, – відповідає Автор.
Серед добропорядних жорикбурзьких городян були мазохісти та випендрьожники, які бажали зазнати безболісних та нешкідливих тортур, не вчиняючи злочинів. Вони б навіть самі заплатили катам, щоб ті їх повісили ненадовго або побили по обличчях кремовими тортами. Але комерційне використання шибениці й тортурних тортів було заборонено законом. Це коли тебе вішають або б'ють за злочин – соромно; а коли ти піднімаєшся на ешафот, не зробивши ніякого злочину, просто для того щоб повипендрюватися або насолодитися відчуттями, – це зовсім інша справа, уважали мазохісти й випендрьожники. Тільки під час показових виступів катів по святах ці ентузіасти могли як добровольці з публіки піддатися настільки звабним для них безпечним карам, будучи безневинними перед законом. І до того ж – цілковито безкоштовно...