Гіпотеза кохання

А потім ти допоміг мені, розпорядився моїми думками і врятував мою дупу, навіть не збираючись.
— Не знаю. Можливо, у мене зламані мізки.
Він похитав головою.
Ти чудово впоралась під час тієї зустрічі з Томом, особливо враховуючи, що ти була змушена сидіти поруч зі свої фальшивим хлопцем.
Вона не зазначила, що його присутність насправді покращила ситуацію.
— Том, безперечно, був вражений, що не так вже й мало. І якщо хтось і облажався, то це точно він. Мені шкода, що він це зробив, до речі.
— Що зробив?
— Змусив тебе говорити про своє особисте життя.
— Ох, — Олів відвела погляд у бік блакитного сяйва торгового автомата, — все добре. Пройшло багато часу, — вона була здивована, почувши, що продовжує говорити. Відчуває, що хоче продовжити. — Справді, це було аж у старшій школі.
— Це…рано.
Щось було в його тоні, можливо, рівномірність, можливо, відсутність відкритого співчуття, що її заспокоювало.
— Мені було п’ятнадцять. Одного разу ми з мамою були там, просто. . я навіть не знаю. Каякінг. Думали завести кота. Сперечались про те, як я пхала речі у смітник, коли він був переповнений, і я не хотіла його виносити. А тоді я дізналася, що їй поставили діагноз, і через три тижні вона вже… — вона не могла цього сказати. Її губи, її голосові складки, її серце, вони просто не складали слів. Тому вона їх проковтнула. — Система опіки дітей не могла зрозуміти, куди мене відправити, поки я не досягла повноліття.
— А твій тато?
Вона заперечно похитала головою.
— Ніколи його не бачила. Він покидьок, за маминими словами.
Вона м'яко розсміялась.
Ген під назвою «ніколи-не виносить-сміття» явно дістався від його родини. А мої бабуся й дідусь померли, коли я була ще маленькою, бо, мабуть, так роблять люди навколо мене, — вона намагалася сказати це жартома, дійсно намагалася. Щоб не звучало гірко. Вона вважала, що їй це навіть вдалося, — Я була просто… одна.
— І що ти робила?
— До шістнадцяти жила у прийомній сім’ї; потім я звільнилась, — вона знизала плечима, сподіваючись відкинути спогади. — Якби тільки вони поставили діагноз раніше, навіть за кілька місяців, можливо, вона була б тут. Можливо, операція та хіміотерапія дійсно б щось зробили. І я… я завжди розумілась у наукових штуках, тому думала, що найменше, що я можу зробити, це…
Адам якусь мить покопирсався у кишенях і простягнув зім’яту паперову серветку. Олів розгублено дивилася на неї, поки не зрозуміла, що її щоки якось змокли.
Оу.
— Адаме, ти щойно запропонував мені використану серветку?
— Я. . можливо, — він стиснув губи. — Я запанікував.
Вона вогко посміхнулася, прийнявши його огидну серветку і використавши її, щоб висякатися. Зрештою, вони цілувалися двічі. Чому б трішки не поділитися соплями?
— Мені шкода. Зазвичай я не така.
— Яка така?
— Плаксива. Я не повинна говорити про це.
— Чому?
— Тому…
Це було важко пояснити, суміш болю та прив'язаності завжди з’являлася, коли вона говорила про свою матір. З цієї причини вона майже ніколи цього не робила, і з цієї причини вона так ненавиділа рак. Він не тільки позбавив її людини, яку любила найбільше, але й перетворив найщасливіші спогади її життя на щось гірко-солодке.
— Бо я стаю плаксивою….
Він усміхнувся.
— Олів, ти можеш говорити про це. І ти повинна дозволяти собі бути плаксивою.
У неї було відчуття, що він справді це мав на увазі. Що вона могла говорити про свою маму скільки завгодно довго, і він уважно слухав би кожну секунду. Однак вона не була впевнена, що готова до цього. Тож вона знизала плечима, змінюючи тему.
— В будь-якому разі, тепер я тут. Люблю роботу в лабораторії і заледве справляюсь з іншим — рефератами, конференціями, спілкуванням. Навчання. Відмови в грантах. Олів жестом вказала на Адама.
— Відхилені дисертаційні пропозиції.
— Той хлопець з твоєї лабораторії все ще дістає тебе?
Олів зневажливо махнула рукою.
— Я не його улюблениця, але все гаразд. Він це подолає, — вона прикусила губу. — Мені шкода за той вечір. Я була груба. Ти маєш повне право сердитись.
 
Адам похитав головою.
— Все добре. Я знаю, чому ти так вчинила.
— Я справді розумію, про що ти кажеш. Про те, що тобі не хочеться формувати нове покоління гівняних вчених-міленіалів.
— Але до твого відома, я все ще вважаю, що тобі не варто бути настільки різким, коли даєш відгук. Ми розуміємо суть того, що ви говорите, навіть якщо ви критикуєте без грубощів.
Він довго дивився на неї. Потім він кивнув один раз.
— Зрозумів.
— Тоді ти будеш менш суворим?
— Навряд чи.
Вона зітхнула.
— Знаєш, коли у мене більше не буде друзів, і всі мене зненавидять через ці фальшиві стосунки, я буду дуже самотньою, і тобі доведеться тусуватися зі мною кожен день. Я буду дратувати тебе весь час. Чи вартує того, аби бути жорстоким до кожного студента програми?
— Стовідсотково.
Вона знову зітхнула, цього разу з усмішкою, і поклала голову на його плече. Можливо, це було занадто швидко, але відчувалось цілком природно — мабуть, тому, що вони, здавалося, вміли потрапляти в ситуації, які вимагали прилюдно проявляти почуття, можливо, через все, про що вони говорили, можливо, через пізню годину. Адам. . ну, він не поводився так, ніби був проти. Він був просто там, тихий, розслаблений, теплий і міцний крізь бавовняну чорну сорочку під її скронею. Здавалося, що пройшло багато часу, перш ніж він порушив тишу.
— Я не шкодую, що попросив Грега переглянути свою пропозицію. Але мені шкода, що я створив ситуацію, яка змусила виплеснути все на тебе. Що це може повторитись, поки ми у фальшивих стосунках.
— Вибач за повідомлення, які я надіслала, — знову сказала вона. — І ти хороший. Навіть якщо ти вороже налаштований і неприступний.
— Радий це чути.
— Мені слід повернутися до лабораторії, — вона сіла, однією рукою масажуючи шию. — Мій катастрофічний блоттинг не вирішиться сам по собі…
Адам кліпнув, і по тому, як зблиснули його очі, здалось, наче він не думав, що вона так скоро піде. Ніби він хотів, щоб вона залишилася.
— Чому катастрофічний?
Вона застогнала.
— Це просто… — вона потягнулася до телефону й натиснула кнопку «Додому», вивівши на екран фотографію свого останнього вестерн-блоту. — Бачиш? — вона вказала на цільовий білок. — Він…він не повинен…
Він задумливо кивнув.
— Ти впевнена, що початковий зразок був хорошим? А гель?
— Так, не рідкий і не висох.
— Схоже, проблема може бути в антитілах.
Вона подивилася на нього.
— Гадаєш?
— Так. Я б перевірив розведення та буфер. Якщо не це, то це також може бути хибне вторинне антитіло. Приходь до моєї лабораторії, якщо так і не вдасться; можеш позичити наше. Те саме щодо іншого обладнання чи витратних матеріалів. Якщо тобі щось потрібно, просто запитай у керуючого моєю лабораторією.
— Ух ти. Дякую, — вона усміхнулася. — Тепер мені насправді трохи шкода, що ти не можеш бути у моїй дисертаційній комісії. Можливо, чутки про твої жорстокість були сильно перебільшені.
Його рот сіпнувся.
— Може, ти просто виявляєш в мені найкраще?
Вона посміхнулася.
— Тоді, можливо, мені варто залишитися. Просто, знаєш, щоб врятувати кафедру від твоїх жахливих примх?
Він глянув на фотографію невдалого вестерн-блоту в її руці.
— Ну, не схоже, що ти випустишся найближчим часом.
Вона наполовину засміялася, наполовину ахнула.
— Боже мій. Ти щойно…?
— Нічого особистого…
— Це найбрутальніша, найпідліша річ… — вона сміялася. Тримаючись за живіт, вона махнула йому пальцем.
— … дивлячись на твій блоттинг…
— … яку будь-хто міг сказати студенту аспіранту. Будь-коли.
— Мені здається, що я можу знайти більш підлі речі. Якщо я справді займуся цим.
— Мені гаплик.
Вона хотіла не посміхатись. Тоді, можливо, він сприйме її всерйоз, а не просто подивиться на неї з таким терплячим, веселим виразом обличчя.