Гіпотеза кохання

— Мені не потрібно, щоб ти тримала мене за руку. Оскільки я не піду.
За винятком того, що він ішов. Він міг би зупинитися і стояти на своєму, і він перетворився б на нерухомий предмет; Олів не мала б можливості його нікуди потягнути. І все ж таки…
Вона дозволила своїй руці опуститися до його зап’ястя і подивилася на нього.
— Ти йдеш.
— Будь ласка, — він виглядав хворим. — Не змушуй мене.
Він був такий чарівний.
— Це для твого ж блага. І для блага людей похилого віку, які можуть опинитися в будь-якій близькості від тебе. Тобто навіть старші за тебе.
Він зітхнув, переможений.
— Олів.
— Давай. Можливо, нам пощастить, і завкафедри нас помітить. А потім я куплю тобі сендвіч з морозивом.
— Чи буду я платити за цей сендвіч з морозивом? — Тепер він звучав подоланим.
— Ймовірно. Насправді, забудь про це, ти, мабуть, все одно не любиш морозиво, тому що ти не любиш нічого хорошого в житті, — вона продовжувала йти, задумливо жуючи нижню губу. — Можливо, в кафетерії є трохи сирої броколі?
— Я не заслуговую на цього словесного терору на додаток до щеплення від грипу.
Вона сяяла.
— Ти такий відважний. Незважаючи на те, що велика погана голка скоро дістанеться до тебе.
— Ти розумниця, — і все ж він не чинив опір, коли вона продовжувала тягнути його за собою.
Була десята раннього вересневого ранку, сонце вже світило надто яскраво й надто гаряче крізь бавовну сорочки Олів, листя ще насичено-зелене й не виявляло жодних ознак жовтіння. Це було по-іншому, ніж минулі кілька років, це літо, яке, здавалося, не хотіло закінчуватися, яке розтягнулося і дозріло до початку семестру. Студенти, мабуть, або дрімали під час ранкових занять, або все ще спали в ліжках, тому що зникло те напружене повітря хаосу, яке завжди покривало кампус Стенфорду. А Олів — у Олів була лабораторія на наступний рік. Усе, над чим вона працювала з п’ятнадцяти років, нарешті мало статися.
Життя не стало кращим від цього.
Вона посміхнулася, відчуваючи запах квітників і наспівуючи собі під ніс мелодію, коли вони з Адамом тихо йшли пліч-о-пліч.
Коли вони пробиралися через площу, її пальці сповзли з його зап’ястя й обхопили його долоню.
  
Розділ 10
 
 
ГІПОТЕЗА: Якщо я закохаюсь, усе обов'язково закінчиться погано.
 
Нокаутована миша висіла на дроті протягом тривалого часу, що мало б бути неможливим, враховуючи те, що вона була генетично модифікована. Олів насупилася й стиснула губи. У ній була відсутня важлива ДНК. Усі б висячі білки були стерті. Вона не могла протриматися так довго. Сенс був у тому, щоб вибити її дурні гени…
Її телефон засвітився, і вона скосила очі на екран. Олів змогла прочитати ім’я відправника (Адам), але не зміст повідомлення. Була 8:42 ранку середи, і вона відразу занепокоїлася, що він, можливо, захоче скасувати їхнє фальшиве побачення. Можливо, він подумав, що тому, що дозволив Олів вибрати для нього морозиво-сендвіч учора після Грипелли (яке вона, можливо, з’їла сама, а може й ні), їм не потрібно було зустрічатися сьогодні. Можливо, їй не слід було змушувати його сидіти з нею на лавці й перераховувати марафони, які вони пробігли, і, можливо, вона видалася дратуючою, коли вкрала його телефон, завантажила свій улюблений додаток для бігу, а потім додала себе там у друзі. Здавалося, йому це було до душі, але, можливо, й ні.
Олів глянула на свої руки в рукавичках, а потім знову на мишку, яка все ще трималася за дріт.
— Друже, перестань так старатися.
Вона стала на коліна, поки клітка не опинилась на рівні її очей. Мишка брикалася своїми маленькими ніжками, хвостик теліпався туди-сюди.
— Тобі не має це вдаватись. І я маю написати дисертацію про те, як тобі це не вдається. А потім ти отримаєш шматок сиру, а я отримаю справжню роботу, на якій платять реальні гроші, і радість сказати: «Я не такий доктор», коли когось вхопить інсульт у моєму літаку.
Миша пискнула і відпустила дріт, з глухим стуком плюхнувшись на підлогу клітки для тестування.
 
— Отак краще.
Вона швидко позбулася рукавичок і розблокувала телефон великим пальцем.
Адам: У мене болить рука.
Спочатку вона думала, що він каже їй причину, чому вони не можуть зустрітися. Потім вона згадала, як прокинулась і потерла власну руку, що боліла.
Олів: Через щеплення від грипу?
Адам: Це справді боляче.
Вона захихикала. Олів справді не думала, що вона така, але ось вона, прикриваючи рот рукою… так, хихикає як дурепа посеред лабораторії. Її мишка дивилася на неї згори, у крихітних червоних очах відбивалася суміш осуду та здивування. Олів поспішно відвернулася й знову поглянула на телефон.
Олів: О, Адаме. Мені дуже шкода.
Олів: Може, мені підійти і поцілувати?
Адам: Ти не казала, що буде так боляче.
Олів: Як мені одного разу дехто сказав: це не моя робота — працювати над твоїми навичками регулювання емоцій.
Відповіддю Адама був один єдиний смайлик (жовта рука з піднятим середнім пальцем), а щоки Олів розтягувалися від того, наскільки сильно вона посміхалася. Вона збиралася відповісти смайликом з поцілунком, коли її перервав голос.
— Огидно.
Вона підняла очі від телефону. Ан стояла біля входу в лабораторію, висунувши язик.
— Агов, що ти тут робиш?
— Позичаю рукавички. І відчуваю відразу.
Олів нахмурилась.
— Чому?
— У нас закінчився маленький розмір, — Ан увійшла всередину, закотивши очі. — Чесно кажучи, вони ніколи не купують достатньо, тому що я єдина жінка в лабораторії, але я не так швидко їх витрачаю, як…
— Ні, через що ти відчуваєш відразу?
Ан скорчила гримасу й витягла дві фіолетові рукавички із схованки Олів.
— Через те, яка ти закохана у Карлсена. Можна я візьму кілька пар?
— Що ти… — Олів кліпнула на неї, все ще тримаючи в руках телефон. Ан збожеволіла? — Я не закохана в нього.
— Ага, ну звісно, — Ан закінчила набивати рукавичками кишені, а потім підвела очі, нарешті помітивши засмучений вираз обличчя Олів. Її очі розширилися. — Та ну, я пожартувала! Ти не огидна. Напевно, я виглядаю так само, коли пишу Джеремі. І це насправді дуже мило, як ти втріскалась в нього…
— Але це не так. Не втріскалась я, — Олів почала панікувати. — Я не… це просто…
Ан стиснула губи, наче ховаючи усмішку.
— Гаразд. Якщо ти так кажеш.
— Ні, я серйозно. Ми просто…
— Подружко, все гаразд, — тон Ан був заспокійливим і трохи емоційним. — Просто ти така дивовижна. І особлива. І, чесно кажучи, ти моя найулюбленіша людина на всьому світі. Але іноді я переживаю, що ніхто, крім Малькольма і мене, ніколи не відчує, наскільки ти неймовірна. Ну, поки що. Тепер я більше не хвилююся, тому що бачила вас з Адамом разом на пікніку. І на стоянці. І. . щоразу, справді. Ви обоє божевільно закохані і в повному захваті від цього. Це мило! Крім тієї першої ночі, — додала вона задумливо, — я все ще впевнена, що це було досить недолуго.
Олів застигла.
— Ан, це не так. Ми просто. . зустрічаємось. Цілком буденно. Зависаємо разом. Знайомимось один з одним. Ми не…
— Добре, звичайно. Якщо ти так кажеш, — Ан знизала плечима, явно не повіривши жодному слову з того, що говорила Олів. — Чуєш, мені потрібно повернутися до своєї бактеріальної культури. Я прийду, коли буду на перерві, добре?
Олів повільно кивнула, спостерігаючи за спиною подруги, коли вона прямувала до дверей. Серце Олів пропустило удар, коли Ан зупинилася й обернулась, вираз її обличчя раптом став серйозним.
— Ол. Я просто хочу, щоб ти знала. . Я дуже переживала, що ти постраждаєш через мої стосунки з Джеремі. Але тепер не хвилююсь. Тому що я знаю, як ти насправді виглядаєш, коли ти. . Гаразд, — Ан сором’язливо посміхнулася, — я не скажу, якщо ти цього не хочеш.
Вона пішла, махнувши рукою, а Олів стояла завмерши і ще довго дивилась на дверний отвір, в якому зникла Ан. Потім вона опустила погляд на підлогу, плюхнулася на табурет позаду себе й подумала про одне: «Лайно».