Гіпотеза кохання

Це НЕ був кінець світу. Такі речі трапляються. Навіть найкращі люди були закохані — Ан сказала кохання, о Боже, вона сказала кохання — до людини, з якою вони зустрічалися не навсправжки. Це нічого не означало.
За винятком того, що Бляха. Бляха, бляха, бляха.
Олів зачинила за собою двері свого кабінету й плюхнулася в крісло, сподіваючись, що сьогоднішній день не стане єдиним у семестрі, коли її колеги вирішать з’явитися раніше 10:00 ранку.
Вона була у всьому винна. Це трапилось через її дурість. Вона знала, знала, що почала вважати Адама привабливим. Вона знала майже з самого початку, а потім почала з ним розмовляти, почала дізнаватись його краще, хоча це ніколи не входило в план, і — хай би його чорти зжерли за те, що він настільки відрізняється від того, що вона очікувала. За те, що вона все більше й більше хотіла бути з ним. До дідька його. Це почуття вже існувало, витріщаючись на Олів протягом останніх кількох днів, і вона цього не помітила. Тому що була ідіоткою.
Вона різко встала і покопалася в кишені в пошуках телефону, шукаючи в контактах Малкольма.
Олів: Ми повинні зустрітися.
Боже, благослови Малькольма, бо йому знадобилося менше п’яти секунд, щоб відповісти.
Малкольм: Обід? Я збираюся копатися в нервово-м’язовому з’єднанні молодого щура.
Олів: Мені потрібно поговорити з тобою ЗАРАЗ.
Олів: Будь ласка.
Малкольм: Starbucks. О 10.
— А Я КАЗАВ ТОБІ.
Олів не спромоглась підняти чоло зі столу.
— Не казав.
— Ну, можливо, я не сказав: «Агов, не займайся цим лайном з фальшивими побаченнями, тому що ти закохаєшся в Карлсена», але я сказав, що вся ця ідея була ідіотською, і це добром не закінчиться — що, на мою думку, включає в себе нинішню ситуацію.
Малкольм сидів навпроти неї, біля вікна переповненої кав’ярні. Навколо них студенти балакали, сміялися, замовляли напої — безцеремонно не підозрюючи про раптовий вир у житті Олів. Вона відштовхнулася від холодної поверхні столу й притиснула долоні до очей, ще не зовсім готова їх відкрити. Можливо, вона вже ніколи не буде готова.
— Як це могло статися? Я не така. Це не я. Як могла я — і Адам Карлсен — з усіх. Хто взагалі втріскується в Адама Карлсена?
Малкольм пирхнув.
— Всі, Ол. Він високий, задумливий, похмурий чоловік із геніальним IQ. Усі люблять високих, задумливих, похмурих людей з геніальним IQ».
— Але не я!
— Очевидно, що ти теж.
Вона заплющила очі й заскиглила.
— Він справді не такий похмурий.
— О, він саме такий. Просто ти не помічаєш, тому що ти майже не тямишся від почуттів до нього.
— Я не… — вона вдарила себе в чоло. Кілька разів. — Дідько.
Він нахилився вперед і схопив її руку, його шкіра була темною й теплою на фоні її руки.
— Чуєш, — сказав він їй заспокоююче. — Візьми себе в руки. Ми розберемося. Він навіть усміхнувся. У той момент Олів дуже любила його, навіть незважаючи на «Я ж тобі казав».
— По-перше, наскільки все погано?
— Не знаю. Є шкала?
— Ну, є симпатія, і є…
Вона похитала головою, відчуваючи себе абсолютно загубленою.
— Мені він просто подобається. Я хочу проводити з ним час.
— Добре, це нічого не означає. Ти також хочеш проводити час зі мною.
Вона скривилась, відчуваючи, що червоніє як рак.
— Не зовсім так.
Малкольм трохи помовчав.
— Розумію.
Він знав, наскільки це важливо для Олів. Вони говорили про це кілька разів — як рідко вона відчувала потяг, особливо сексуальний. Наче з нею щось було не так. Наче вона мала якусь затримку у розвитку через своє минуле.
— Боже, — вона просто хотіла заховатися в свою толстовку, як черепаха, поки все не мине. Піди пробіжи марафон. Почни писати дисертаційну пропозицію. Будь-що, тільки не впорайся з цим. — я просто не зрозуміла, що це. Я лише думала, що він розумний і привабливий, і що він має гарну посмішку, і що ми можемо бути друзями і… - вона потерла долонями очі, бажаючи повернутися назад і стерти свій життєвий вибір. Весь минулий місяць. — Ти ненавидиш мене?
 
— Я? — Малкольм здавався здивованим.
— Так.
— Ні. З чого мені тебе ненавидіти?
— Бо він жахливо з тобою поводився, змусив викинути купу даних. Просто… зі мною він не…
— Я знаю. Ну, — поправився він, махнувши рукою, — не точно знаю. Але я можу повірити, що він з тобою не такий, як тоді, коли він був у моєму проклятому дорадчому комітеті.
— Ти його ненавидиш.
— Так, я його ненавиджу. Або. . я його не кохаю. Але ти не повинна його не кохати, тому що я не люблю. Хоча я залишаю за собою право коментувати твій жахливий смак на чоловіків. Приблизно кожного дня. Але, Ол, я бачив вас на пікніку. Він точно не спілкувався з тобою, як зі мною. Крім того, ти знаєш, — додав він неохоче, — його не можна назвати негарячим. Я розумію, чому він тебе зачепив.
— Коли я вперше розповіла тобі про фальшиві стосунки, ти мені не таке казав.
— Ні, але я тут взагалі-то намагаюсь тебе підтримати. Тоді ти не була в нього закохана.
Вона застогнала.
— Чи можемо ми, будь ласка, не вживати це слово? Ніколи? Здається, це трохи передчасно.
— Звичайно, — Малкольм змахнув неіснуючий пил зі своєї сорочки. — До речі, це схоже на спосіб оживити ромком. Отже, як ти збираєшся повідомити новину?
Вона масажувала скроні.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, ти до нього не байдужа, і ви двоє здружились. Я припускаю, що ти плануєш повідомити йому про свої. . почуття? Чи можу я використовувати слово «почуття»?
— Ні.
— Як хочеш, — він закотив очі. — Ти йому скажеш, правда?
— Звичайно, ні, — вона засміялася, — ти не можеш сказати людині, з якою ти зустрічаєшся не навсправжки, що вона, — її мозок шукав потрібне слово, не знайшов його, а потім наткнувся на нього — подобається тобі. Так просто не робиться. Адам подумає, що я підробила це все. Що я весь час підглядала за ним.
— Та це смішно. Ти його навіть не знала тоді.
— Можливо, все-таки знала. Пам’ятаєш хлопця, про якого я тобі розповідала, який допоміг мені визначитися з навчанням в аспірантурі? Той, кого я зустріла у вбиральні під час співбесіди?
Малкольм кивнув.
— Він міг бути Адамом. Я думаю.
— Ти думаєш? Тобто ти його не запитала?
— Звичайно, ні.
— Чому «звичайно»?
— Бо, можливо, це був не він. А якби й був, то він явно не пам’ятає, інакше згадав би про це кілька тижнів тому.
Зрештою, він був не з тих, хто носить прострочені лінзи.
Малкольм закотив очі.
— Слухай, Олів, — мовив він щиро, — мені потрібно, щоб ти над дечим подумала: а якщо ти теж подобаєшся Адаму? А якщо він хоче чогось більшого?
Вона засміялася.
— Не може бути.
— Чому ні?
— Тому.
— Тому що?
— Тому що він це він. Він Адам Карлсен, а я… — вона затихла. Не потрібно продовжувати, — а я це я. В мені немає нічого особливого.
Малкольм надовго затих.
— Ти поняття не маєш, правда? — його тон був сумним. — Ти чудова. Ти красива та любляча. Ти незалежна і геніальна вчена, і безкорислива, і віддана — до біса, Ол, подивися на цей безглуздий безлад, який ти створила, щоб твоя подруга могла зустрічатися з хлопцем, який їй подобається, не відчуваючи провини. Карлсен не міг не помітити цього.
— Ні, — рішуче мовила вона, — не зрозумій мене неправильно, я справді думаю, що я йому подобаюся, але він думає про мене як про подругу. І якщо я йому скажу, а він не захоче…
— Не захоче чого? Ходити з тобою на фальшиві побачення? Не схоже, що ти можеш багато втратити.
Можливо, й так. Можливо, всі розмови, ці погляди, які кидав на неї Адам, і як він хитав головою, коли вона замовляла додаткові збиті вершки; те, як він дозволяв їй дражнитися зі змін його настрою; повідомлення; як він, здавалося, був таким невимушеним з нею, настільки помітно відрізнявся від Адама Карлсена, якого вона колись наполовину боялася, — можливо, все це не так вже і багато. Але тепер вони з Адамом були друзями, і вони могли залишатися друзями навіть після двадцять дев’ятого вересня. Серце Олів стискалося від думки про відмову від такої можливості.