Гіпотеза кохання

— Скільки років тобі було?
— Ммм. Дев'ять?
Це змусило її посміхнутися, думка про Адама дитиною.
— Ти говорив голландською зі своїми батьками?
— Ні, — він зробив паузу. — В основному були помічники по господарству. Більшість з них.
Олів підвелася, щоб подивитися на нього, поклавши підборіддя на руки та долоні на його грудях. Вона дивилася, як він дивиться за нею, насолоджуючись грою світла вуличних ліхтарів на його сильному обличчі. Він завжди був гарний, але зараз, перед світанком, у неї перехопило подих.
— Твої батьки були зайняті?
Він зітхнув.
— Вони були дуже віддані своїй роботі. Не дуже добре вміли знаходити час для чогось ще.
Вона тихенько хмикнула, уявляючи собі п'ятирічного Адама, що показує намальовану фігурку високим, розсіяним батькам в темних костюмах в оточенні секретних агентів, що говорять у навушники. Вона нічого не знала про дипломатів.
— Чи був ти щасливою дитиною?
— Це… складно. Це було трохи виховання за посібником. Єдина дитина у фінансово багатих, але емоційно бідних батьків. Я міг робити все, що хотів, але мені нема було з ким.
Це звучало сумно. У Олів і її мами завжди було недостатньо, але вона ніколи не відчувала себе самотньою. До раку.
— Окрім Холдена?
Він усміхнувся.
— Окрім Холдена, але це було пізніше. Думаю, на той час я вже був у своїй тарілці. Я навчився розважати себе з… предметами. Хобі. Заняття. Школа. А коли я мав бути з людьми, я був…. антагоністичним і неприступним.
Вона закотила очі і ніжно прикусила його шкіру, змушуючи його хихикати.
— Я став схожим на своїх батьків, — подумав він. — Винятково відданий своїй роботі.
— Це зовсім не так. Ти дуже добре вмієш знаходити час для інших. Для мене.
Вона посміхнулася, але він відвів погляд, ніби зніяковів, і вона вирішила змінити тему.
— Єдине, що я можу сказати по-голландські, це 'ik hou van jou',— її вимова, мабуть, була поганою, тому що протягом довгої миті Адам не міг розібрати її слова. Потім, коли він розібрав те, що вона вимовила — очі його розширилися.
— У моєї сусідки по кімнаті в коледжі був плакат з написом ”Я кохаю тебе” написаний всіма мовами, пояснила Олів. — Прямо навпроти мого ліжка. Перше, що я бачила щоранку після пробудження.
— І наприкінці четвертого року ти знала всі мови?
— Наприкінці першого року. На другому курсі вона вступила в жіночу громаду, що було на краще, — Вона опустила погляд, уткнулась обличчям у його груди, а потім знову підвела на нього очі. — Це досить безглуздо, якщо подумати.
— Безглуздо?
— Кому потрібно знати, як сказати 'Я кохаю тебе' усіма мовами? Людям навряд чи потрібно це однією. Іноді навіть не однією, — вона пригладила пальцями його волосся. — “Де туалет?” більш корисно знати з іншого боку…
Він притулився до її долоні, ніби заспокоюючись.
— Waar is de WC?
Олів моргнула.
— Це означає 'Де туалет?' — пояснив він.
— Так, я так і зрозуміла. Просто… твій голос… — вона прочистила горло. Їй було краще не знати, як привабливо він звучав, коли говорив іншою мовою. — У будь-якому випадку. Цей був би корисним плакатом, — вона провела пальцем по його лобі. — Від чого це?
— Моє лице?
— Маленький шрам. Той, що над твоєю бровою.
— А. Просто дурна бійка.
— Бійка? — вона хихикнула. — Один із твоїх випускників намагався вбити тебе?
— Ні, я був дитиною. Хоча я бачив, як мої випускники підливали ацетонітрил у мою каву.
— О точно… — вона кивнула на знак згоди. — В мене також є, — Олів відкинула волосся за плече і показала йому маленьку півмісячну лінію поруч із її скронею.
— Я знаю.
— Ти знаєш? Про мій шрам?
Він кивнув головою.
— Коли ти помітив? Він дуже слабкий.
Він знизав плечима і почав обводити його великим пальцем.
— Від чого це?
— Я не пам'ятаю. Але моя мама сказала, що коли мені було чотири роки, у Торонто була величезна снігова буря. Дюйми за дюймами снігу, найсильніша за останні п'ять десятиліть, ти знаєш як кажуть. І всі знали, що це станеться, і вона кілька днів готувала мене, говорила мені, що ми можемо застрягти вдома на кілька днів… Я була така схвильована цим, що вибігла на вулицю і пірнула з головою в сніг — тільки я зробила це приблизно через півгодини після початку бурі і в результаті вдарилася головою об камінь, — вона тихенько засміялася і Адам також. Це була одна з найулюбленіших історій її матері. І тепер Олів була єдиною людиною, яка могла її розповісти. Вона жила в ній, і ні в кому іншому. — Я сумую за снігом. Каліфорнія красива, і я ненавиджу холод. Але я дійсно сумую за снігом.
 
Він продовжував погладжувати її шрам, на його губах грала слабка посмішка. А потім, коли навколо них запанувала тиша, він сказав: — У Бостоні буде сніг. Наступного року.
У неї заколотилося серце.
— Так. — За винятком того, що вона не збирається їхати до Бостона, більше ні. Їй доведеться знайти іншу лабораторію. Або взагалі вона не працюватиме в лабораторії.
Рука Адама пройшлася по її шиї, ніжно обхопивши її потилицю.
— Там є хороші стежки для піших прогулянок, куди ми з Холденом ходили в аспірантурі, — він довгий час вагався, перш ніж додати: — я б із задоволенням взяв тебе із собою.
Вона заплющила очі і на секунду дозволила собі уявити це. Адам чорне волосся на фоні білого снігу і глибокої зелені дерев. Її чоботи, що потопають у м'якій землі. Холодне повітря входить у її легені, а тепла рука охоплює її власну. Вона майже бачила пластівці, що тремтіли за її століттями. Блаженство.
— Але ж ти будеш у Каліфорнії, — розгублено сказала вона.
Пауза. Занадто довга.
Олів розплющила очі.
— Адам?
Він провів язиком по щоці, ніби ретельно обмірковуючи свої слова.
— Є ймовірність, що я переїду до Бостона.
Вона розгублено подивилась на нього. Переїзд? Він переїжджає?
— Що?
Ні. Що він сказав? Адам не збирався залишати Стенфорд, правда? Він ніколи не збирався — ризик втечі ніколи не був реальним. Правильно?
Ось тільки він ніколи цього не говорив. Олів згадала їхні розмови, коли він скаржився на те, що департамент утримує кошти на його дослідження, на те, що вони підозрювали, що він збирається піти, на припущення, які люди робили через його співпрацю з Томом, але… він ніколи не казав, що цього не могло бути. Він сказав, що заморожені кошти призначалися для досліджень — на поточний рік. Ось чому він хотів звільнити їх якнайшвидше.
— Гарвард, — прошепотіла вона, почуваючи себе неймовірно безглуздо.
— Ти переїжджаєш у Гарвард.
— Це ще не вирішено, — його рука все ще обвивала її шию, великий палець проводив туди-сюди по пульсі біля основи її горла.
— Мене запросили на співбесіду, але офіційної пропозиції немає.
— Коли? Коли ти пройдеш співбесіду? — спитала вона, але не потребувала його відповіді. Все це починало набувати сенсу в її голові.
— Завтра. Ти не поїдеш додому, — він ніколи не казав, що поїде. Він тільки сказав їй, що поїде з конференції рано. О Боже. Нерозумно, Олів. Безглуздо.
— Ти їдеш до Гарварду. На співбесіду до кінця тижня.
— Це був єдиний спосіб не викликати у відділу ще більше підозр, — пояснив він. — Конференція була гарним прикриттям.
Вона кивнула головою. Воно було не добре — воно було ідеально. І Боже, вона відчувала нудоту. І слабкість у колінах, навіть лежачи.
— Вони запропонують тобі посаду, — пробурмотіла вона, хоча він повинен уже знати. Зрештою, він був Адамом Карлсеном. І його запросили на співбесіду. Вони підлизувалися до нього.
— Це ще не точно.
Так і було. Звісно, було.
— Чому Гарвард? — пролепетала вона.
— Чому… чому ти хочеш піти зі Стенфорда? — її голос трохи тремтів, хоча вона щосили намагалася звучати спокійно.
— Мої батьки живуть на Східному узбережжі, і хоча я маю свої проблеми з ними, рано чи пізно я їм знадоблюся, — він зробив паузу, але Олів могла сказати, що він ще не закінчив. Вона взяла себе до рук.