Гіпотеза кохання

Адам повільно моргнув.
— BFF?
— Адаме… — Холден показав на скривленого Малкольма великим пальцем. — Зараз, будь ласка.
Адам важко зітхнув, але повернувся до Малкольма.
— Що б я не сказав чи зробив, це не було особистим. Мені казали, що я можу бути занадто антагоністичним. І неприступним.
Олів не побачила реакції Малкольма. Тому що вона була зайнята розгляданням Адама і легкого вигину його губ, який став майже посмішкою, коли він подивився на Олів і зустрів її погляд. На секунду, коротку секунду, коли вона тримала його погляд, існували лише вони вдвох.
І це їхнє спільне ніби-минуле, їхні власні дурні жарти, те, як вони дражнили одне одного у світлі пізньо-літнього сонця.
— Ідеально! — Холден плеснув у долоні навязливо голосно. — Яєчні роли на закуску, так?
Це була хороша ідея, ця вечеря. Ця ніч, цей стіл, цей момент. Сидіти поряд з Адамом, відчувати запах дощу, дивитися на темні плями на його сорочці від грози, що почалась якраз коли вони заходили в ресторан. Вони мали поговорити пізніше, мати серйозну розмову про Тома і багато інших речей. Але поки що все було так, як завжди між нею і Адамом: наче вдягти улюблене плаття, яке вона думала, що загубила в гардеробі, і виявити, що воно таке саме зручне, як колись.
— Я хочу яєчні роли, — вона глянула на Адама. Його волосся знову відростало, тож вона зробила те, що їй здавалося природним: простягнула руку і пригладила його.
— Я зроблю сміливе припущення, що ти ненавидиш яєчні роли, як і все інше, що є хорошого на світі.
Він беззвучно прошепотів всезнайка якраз коли офіціант приніс їм воду і поставив меню на стіл. Три меню, якщо точно. Холден і Малкольм взяли по одному, а Олів і Адам обмінялися багатозначними, потішеними поглядами і схопили останнє вдвох. Це спрацювало ідеально: він поклав його під таким кутом, що розділ з овочами була на його боці, а всілякі смажені страви були на її. Це був такий вдалий збіг, що вона засміялась.
Адам постукав вказівним пальцем по розділу напоїв.
— Подивись на це страхіття, — пробурмотів він. Його губи були близько до її вуха — подув теплого повітря, близький і приємний у порівнянні з кондиціонером, що працював на повну.
Вона усміхнулась.
— Не може бути.
— Страхітливо.
— Дивовижно, ти маєш на увазі.
— Ні, не маю.
— Це мій новий улюблений ресторан.
— Ти ще його навіть не спробувала.
— Це буде феєрично?
— Це буде жахливо…
Хтось прочистив горло, нагадуючи їм, що вони не самі. Малкольм і Холден обидва витріщалися — Малкольм з проникливим, підозрілим виразом, а Холден зі знаючою посмішкою.
— Про що це ви?
— О, — щоки Олів трохи нагрілися? — Нічого. Вони просто мають чай з бульбашками з гарбузовим смаком.
Малкольм удав, що його зараз знудить.
— Фу, Ол. Огидно.
— Заткнися.
— Звучить чудово, — Холден посміхнувся і схилився на Малкольма. — Ми маємо взяти одне на двох.
— Перепрошую?
Олів намагалася не сміятися з нажаханого виразу Малкольма.
— Не починай з Малкольмом тему гарбузового смаку, — сказала вона Холдену перебільшеним шепотом.
— От лайно, — Холден схопився за груди, вдавано нажаханий.
— Це серйозне діло, — Малкольм впустив своє меню на стіл. — гарбузовий смак це лупа сатани, передвісник апокаліпсису, і воно на смак, як дупа — не в хорошому сенсі. — Біля Олів, Адам повільно кивнув, глибоко вражений Малкольмовою тирадою. — Одне гарбузове лате містить таку саму кількість цукру, як п’ятдесят Скітлз — і ніякого гарбуза. Почитайте про це.
Адам дивився на Малкольма з чимось дуже схожим на захоплення. Холден зустрів погляд Олів і змовницьки сказав їй:
— Наші хлопці мають так багато спільного.
— Так, мають. Вони думають, що ненавидіти цілі невинні види їжі це риса характеру.
— Гарбузовий смак не невинний. Це радіоактивна, непереборна цукрова бомба, що прослизає у кожен продукт і самостійно відповідальна за вимирання карибського тюленя-монаха. А ти, — він вказав пальцем на Холдена, — нариваєшся.
— Що… Чому?
— Я не можу зустрічатися з кимось, хто не поважає мої погляди щодо гарбузового смаку.
 
— Якщо чесно, вони не дуже варті поваги, — Холден помітив нищівний погляд Малкольма і підняв руки, захищаючись. — Я поняття не мав, любий.
— А повинен був.
Адам потішено клацнув язиком.
— Так, Холдене. Ти маєш знати краще. Він відхилився назад, і його плече торкнулося плеча Олів. Холден показав йому середній палець.
— Адам знає і поважає погляди Олів щодо гамбургерів, а вони навіть… — Що б Малкольм не збирався сказати, він мав розум зупинитися. — Ну, якщо Адам знає, ти маєш знати про гарбузовий смак.
— Хіба Адам не був гівнюком дванадцять секунд тому?
— Як все швидко змінилося, — пробурмотів Адам. Олів простягнула руку, щоб вщипнути його бік, але він зупинив її рукою навколо її зап'ястя.
— Ти — зло, — беззвучно прошепотіла вона до нього. Він просто посміхнувся, як саме зло, розглядаючи Малкольма і Холдена трохи занадто радісно.
— Та ну. Це навіть не зрівняти, — казав Холден. — Олів і Адам були разом роками. Ми зустрілися менше ніж тиждень тому.
— Ні, вони не були, — виправив його Малкольм, махаючи пальцем. Адамова рука все ще була навколо її зап'ястя. — Вони почали зустрічатися десь за місяць до нас.
— Ні, — наполягав Холден. — Вона давно подобалась Адаму. Він, напевно, таємно вчив її звички харчування, і зібрав сімнадцять баз даних, і побудував алгоритми машинного навчання, щоб визначати її кулінарні вподобання…
Олів розсміялася.
— Він цього не робив, — вона зробила ковток води, все ще усміхаючись. — Ми тільки почали проводити разом час. На початку осіннього семестру.
— Так, але ви знали один одного раніше, — Холден був насуплений. — Ви двоє зустрілися за рік до того, як ти почала тут аспірантуру, коли ти приходила на співбесіду, і він сохнув за тобою з того часу.
Олів похитала головою і засміялась, повертаючись до Адама, щоб розділити з ним свою потіху. Але Адам вже дивився на неї, і він не виглядав, наче йому було смішно. Він виглядав… по-іншому. Можливо, схвильовано, або вибачливо, або смиренно. Панічно? І раптом, ресторан затих. Звуки крапель дощу на вікнах, розмови людей, стукіт столових приборів — все це зменшилось; підлога нахилилась і трохи трусилась, і кондиціонер був трохи захолодним. В якийсь момент, Адамові пальці відпустили її зап'ястя.
Олів повернулась думками до інциденту в туалеті. До очей, що пекли, і вологих щік, запаху реагенту і чистої чоловічої шкіри. До розмитої великої темної постаті, що стояла перед нею з глибоким, заспокійливим, потішеним голосом. До тієї паніки, коли їй було двадцять три, і вона була сама і не знала, що має робити, куди рухатись, який був правильний вибір.
— Годиться моя причина для вступу до аспірантури?
— Це найкраща причина.
Раптом все здавалось достатньо простим.
Це все-таки був Адам. Олів була права.
Вона не була права щодо того, чи пам'ятав він її.
— Так, — сказала вона. Вона вже не посміхалась. — Мабуть, так і було.
  
Розділ 22
 
 
ГІПОТЕЗА: Коли мені надається вибір між А (неправда) і Б (правду), я неминуче виберу. .
 
Ні. Не цього разу.
Олів не сумнівалася, що розповіді Холдена були дуже прикрашені і стали результатом багаторічних майстер-класів з комедією, але вона все одно не могла стримати сміх, сильніший, ніж будь-коли.
— І я прокинувся від цього водоспаду, що ллється на мене…
Адам закотив очі.
— Це була крапля.
— І я запитую себе, чому в каюті йде дощ, коли я розумію, що він йде з верхньої полиці, і що Адам, якому на той момент було тринадцять років…
— Шість. Мені було шість, а тобі сім.
— …надзюрив на ліжко, і сеча просочилася крізь матрац і на мене.
Руки Олів злетіли вгору, щоб прикрити рот, проте їй не вдалось приховати веселощі — так само, як вона зазнала невдачі, коли Холден розповідав, що щеня далматинця одного разу вкусило Адама за дупу через джинси, або що у щорічнику старшої школи він набрав найбільше голосві у категорії «Швидше за все доведе до сліз».