Гіпотеза кохання

Вона могла лише уявити. Вони проходили повз один одного в коридорах, разом були на незліченних наукових симпозіумах та семінарах. Вона про це не думала, але зараз. . тепер їй було цікаво, що він думав.
«Він багато років розповідав про цю дивовижну дівчину, але його хвилювало перебування на тому ж факультеті», — сказав Холден.
І Олів так багато припускала. Вона так помилялася.
— Знаєш, тобі не треба було брехати, — сказала вона, не звинувачуючи.
Він поправив ремінь її валізи на своєму плечі.
— Я не брехав.
— Ти ніби так і зробив. Через упущення.
— Правда. Ти… — він стиснув губи. — Ти засмучена?
— Ні, не дуже. Це насправді не така вже й погана брехня.
— Ні?
На мить вона покусала свій великий ніготь.
— Я сама казала набагато гіршу брехню. І я також не згадувала про нашу зустріч, навіть після того, як встановила зв’язок.
— Все таки, якщо ти почуваєшся…
— Я не засмучена, — сказала вона ніжно, але остаточно. Вона подивилася на нього, бажаючи зрозуміти. Намагаючись зрозуміти, як йому сказати. Як йому показати.
— Я. . почуваюсь інакше, — вона усміхнулася. — Радою, наприклад. Що ти згадав мене з того дня.
— Тебе, — пауза, — важко забути.
— Ха. Ні, справді. Я була ніким — частиною величезної когорти, яка прибувала. — вона пирхнула і подивилася на свої ноги. Її кроки мали бути набагато швидшими за його, щоб не відставати від його довших ніг. — Я ненавиділа свій перший рік. Це був такий стрес.
Він здивовано глянув на неї.
— Ти пам’ятаєш свій перший виступ на семінарі?
— Так. А що?
— Твій короткий опис — ти назвала його турболіфтовим описом. І розмістила на своїх слайдах картинку з «Наступного покоління».
— О, так. Я це зробила, — вона тихо засміялася. — Я не знала, що ти Треккі.
— У мене був такий етап. І пікнік того року, коли на нас пішов дощ. Ти годинами гралась з чиїмись дітьми. Вони тебе обожнювали їм довелося фізично віддерти від тебе молодшого, щоб забрати його в машину.
— Діти професорки Мосс, — вона з цікавістю подивилася на нього. Легкий вітерець піднявся і скуйовдив його волосся, але він, здавалося, не був проти. — Я не думала, що ти любиш дітей. Насправді навпаки.
Він підняв одну брову.
— Мені не подобаються двадцяти п'ятирічні діти, які поводяться як трирічки. Я не проти, якщо їм справді три.
Олів усміхнулася.
— Адаме, той факт, що ти знав, хто я. . Чи пов’язано це з твоїм рішенням прикидатися, що ти зустрічаєшся зі мною?
На його обличчі з’явилося близько десятка виразів, коли він шукав відповіді, і вона не могла вирізнити жодного.
— Я хотів тобі допомогти, Олів.
— Я знаю. Я вірю тобі, — вона потерла пальці об рот. — Але це все?
Він стиснув губи. Видихнув. Заплющив очі і на якусь частку секунди виглядав так, ніби йому виривають зуби і виривають душу. Потім він змирився:
— Ні.
— Ні, — повторила вона задумливо. — До речі, тут я і живу.
Вона показала на високу цегляну будівлю на розі.
— Ага… — Адам озирнувся, вивчаючи її вулицю. — Мені віднести твою сумку нагору?
— Я. . Можливо пізніше. Я маю дещо тобі сказати. До того.
— Звичайно.
Він зупинився перед нею, і вона подивилася на нього, на риси його красивого, знайомого обличчя. Між ними був лише свіжий вітер, і відстань, яку Адам вважав за потрібне дотримуватися. Її впертий, рвучкий фальшивий хлопець. Чудово, абсолютно унікальний. Чудово єдиний у своєму роді. Олів відчула, як її серце переповнюється.
Вона глибоко вдихнула.
— Справа в тому, Адаме. . я була дурна. І неправа… — вона нервово пограла пасмом свого волосся, потім опустила руку до живота, і добре. Добре. Вона збиралася йому розповісти. Вона зробить це. Тепер. — Це як… це як перевірка статистичних гіпотез. Помилка I типу. Це страшно, чи не так?
Він нахмурився. Вона могла сказати, що він поняття не має, до чого вона веде.
— Помилка типу I?
— Помилково-позитивний результат. Думка про те, що щось відбувається, коли це не так.
— Я знаю, яка помилка I типу…
— Так, звісно. Це просто. . Останні кілька тижнів мене лякала думка про те, що я могла неправильно зрозуміти ситуацію. Що я могла переконати себе в чомусь, що не відповідає дійсності. Побачити те, чого не було, просто тому, що я хотіла це побачити. Найгірший кошмар вченого, правда?
 
— Правда, — його брови насупилися, — ось чому у своєму аналізі ти встановлюєш рівень значущості, який є…
— Але справа в тому, що помилка типу II теж погана.
Її очі впилися в його, збентежено і наполегливо водночас. Вона була налякана — така налякана тим, що збиралася сказати. Але також радісна, що він нарешті дізнається. Налаштована зізнатись.
— Так, — повільно, розгублено погодився він. — Помилкові негативи теж погані.
— Справа в науці. Нас навчили вірити, що помилково-позитивні результати — це погано, але помилкові негативи так само жахливі, — вона ковтнула. — Неможливість побачити щось, навіть якщо це перед очима. Цілеспрямовано робити себе сліпим, просто тому, що боїшся побачити занадто багато.
— Ти хочеш сказати, що освіта випускників зі статистики є неадекватною?
Вона видихнула сміх, раптово почервонівши, навіть у темній прохолоді ночі. Її очі почали боліти.
— Може бути. Але також. . Я вважаю, що я була неадекватна. І я не хочу бути такою, більше ні.
— Олів, — він підійшов на крок ближче, всього на кілька дюймів. Недостатньо, щоб бути занадто близько, але достатньо, щоб вона відчула його тепло. — З тобою все гаразд?
— Було. . так багато речей трапилося ще до того, як я зустріла тебе, і я думаю, що вони мене трохи заплутали. Здебільшого я жила у страху залишитися на самоті, і… Я розповім тобі про них, якщо хочеш. По-перше, я повинна сама з’ясувати, чому захистити себе купою брехні здавалося кращою ідеєю, ніж визнати хоча б унцію правди. Але я думаю. .
Вона глибоко вдихнула, здригаючись. По її щоці ковзнула сльоза, одна єдина сльоза, яку вона відчула. Адам побачив це й вимовив її ім’я.
— Мені здається, що десь по дорозі я забула… Я забула себе.
Саме вона підійшла ближче. Була тією, що поклала руку на край його сорочки, тією, яка обережно смикнула й трималася за неї, яка почала торкатися до нього, плакати й усміхатися водночас.
— Є дві речі, які я хочу тобі сказати, Адаме.
— Що я можу…
— Будь ласка. Просто дозволь мені сказати це.
Він був не дуже вправний у цьому. Стояти там нічого не роблячи, а очі її сповнювалися сльозами все більше. Вона могла помітити, що він відчував себе непотрібним, його руки звисали в кулаках по боках, і вона… вона покохала його ще більше за це. За те, що дивився на неї так, ніби вона була початком і кінцем кожної його думки.
— Перше, що я збрехала тобі. І моя брехня була не просто упущенням.
— Олів…
— Це була справжня брехня. Погана. Дурна. Я дозволила тобі — ні, я змусила тебе подумати, що я маю почуття до когось іншого, коли насправді… . це не правда. І ніколи нею не було.
Його рука піднялася, щоб обхопити її обличчя.
— Що ти…
— Але це не дуже важливо.
— Олів, — він підтягнув її ближче, притиснувшись губами до її чола. — Це не має значення. З якої б причини ти не плакала, я це виправлю. Я зроблю все правильно. Я…
— Адаме, — перервала вона його з мокрою посмішкою. — Це не важливо, тому що друге, ось те, що дійсно важливо.
Тепер вони були так близько. Вона відчувала його запах і його тепло, а його руки обіймали її обличчя, великими пальцями проводили взад-вперед, щоб витерти її щоки.
— Кохана, — прошепотів він, — що це друге?
Вона все ще плакала, але ніколи не була щасливішою. Тож вона сказала це, мабуть, з найгіршим акцентом, який він коли-небудь чув.
— Ik hou van jou, Адаме.
  
Епілог
 
 
РЕЗУЛЬТАТИ: Уважні аналізи зібраних даних з урахуванням потенційних ускладнень, статистичних помилок і упереджень експериментатора показують, що коли я закохуюсь… все виявляється не так вже й погано.