Гіпотеза кохання
Десять місяців потому— Стій там. Ти ж стояв прямо там.
— Справді?
Цей дивовижно страждальницький вираз став улюбленим для Олів за останній рік.
— Трохи ближче до питного фонтана. Ідеально.
Вона ступила крок назад, щоб помилуватися своєю роботою, а тоді підмигнула йому, коли витягнула свій телефон, щоб клацнути швидке фото. Вона ненадовго подумала замінити ним заставку на телефоні — селфі їх двох у парку Джошуа-Трі кілька тижнів тому, Адам був примружений через сонце, і Олів торкалася губами до його щоки — але потім передумала.
Їхнє літо було сповнене пішохідних прогулянок, смачного морозива і нічних поцілунків на Адамовому балконі, сміху і обміну нерозказаними історіями і споглядання зірок, набагато яскравіших, ніж ті, що Олів колись приклеїла до стелі своєї спальні, залізши на драбину. Вона збиралась почати працювати в раковій лабораторії в Берклі менш ніж за тиждень, що значило більш зайнятий і напружений розклад і довшу дорогу до роботи. І все ж, вона не могла дочекатися.
— Просто стій там. Виглядай антагоністично і неприступно. І скажи “гарбузовий лате”
Він закотив очі.
— Що ти плануєш робити, якщо хтось зайде?
Олів озирнулась навколо біологічного корпусу. Хол був тихий і порожній, і у світлі тьмяних після закриття ламп волосся Адама виглядало майже синім. Було пізно, і було літо, і до того ж вихідні: ніхто не збирався зайти. Навіть якби й зайшли, Олів Сміт і Адам Карлсен давно вже не були новиною.
— Наприклад хто?
— Ан може з'явитися. Щоб допомогти тобі відтворити магію.
— Скоріш за все, вона гуляє з Джеремі.
— З Джеремі? Хлопцем, в якого ти закохана?
Олів показала йому язика і глянула на свій телефон. Щаслива. Вона була така щаслива, і сама навіть не знала чому. От тільки насправді вона знала.
— Окей. За одну хвилину.
— Ти не можеш знати точний час… — тон Адама був терплячий і поблажливий. — Не з точністю до хвилини.
— Неправда. Я проводила вестерн-блот тієї ночі. Я подивилася свої лабораторні журнали, і відворила і коли, і де, з урахуванням похибок. Я ретельний науковець.
— Хм… — Адам склав руки на грудях. — І як тобі вдався той блот?
— Це не важливо, — вона усміхнулась. — Що ти тут робив, до речі?
— Що ти маєш на увазі?
— Рік тому. Чому ти ходив корпусом вночі?
— Я не пам'ятаю. Може, я мав дедлайн. Чи може, я йшов додому. — Він знизав плечима і оглянув хол, поки його погляд не впав на питний фонтан. — Може, я хотів пити.
— Можливо, — вона підступила на крок ближче. — Може, ти таємно сподівався на поцілунок.
Він обдарував її довгим, потішеним поглядом.
— Можливо.
Вона зробила ще один крок, і ще один, і ще один. І тоді її будильник продзвенів один раз, якраз коли вона підійшла до нього. Ще одне вторгнення у його особистий простір. Але цього разу, коли вона піднялась навшпиньки, коли вона обгорнула його шию руками, Адамові руки пригорнули її міцніше в його обійми.
Пройшов рік. Рівно рік. І тепер його тіло було таке знайоме їй, вона знала ширину його плечей, дряпання його щетини, його шкіри на пам’ять; вона могла відчути усмішку в його очах.
Олів вхопилась за нього, дозволила йому підтримувати свою вагу, і рухалась, аж поки її рот був майже на рівні з його вухом. Вона притулила губи до його вуха, і тихо прошепотіла в нього:
— Можна, я вас поцілую, докторе Карлсен?
Бонус: Розділ 16 від Адама
АдамЄ короткий момент, лише кілька секунд після того, як губи Олів вперше притиснулися до його власних, у який Адам думає думає зізнатись їй.
Це лайнова ідея. Одна з його найгірших на сьогоднішній день, навіть після того, як він справді перевершив самого себе за останній місяць. Він був тим, хто запропонував цей фарс Олів, ніби щось хороше може вийти з того, щоб прикинутися, що зустрічаєшся з єдиною жінкою, на яку він дивився двічі за останнє десятиліття. І саме він запропонував їй розділити кімнату з ним, хоча в Бостоні є близько тридцяти людей, які могли б прийняти його на ніч.
Йому слід було звернутися до друзів з аспірантури. Джек зараз у Пасадені, але Джордж все ще живе тут. Так само Анніка та Райлі. Том, звичайно, хоча він, мабуть, запитав би, чому Адам не залишився з Олів, і ще кілька разів про те, що він «під каблуком». Йому довелося б виправдовуватися, видумувати якісь побрехеньки, що… дратує. Том може дратувати. Люди дратують.
Але принаймні Адама не було б тут, рука Олів м’яко тримає його обличчя, її губи незграбно торкаються його власних, нерішучі, делікатні, трохи вовтузяться таким чином, що стає ясно — вона давно цього не робила, і ….
Член Адама твердий, як камінь. Йому тридцять чотири роки. Він повністю одягнений, майже не торкаючись жінки, яка повністю одягнена, і все ж цей поцілунок, безсумнівно, є найглибшим еротичним досвідом у його житті.
Це, мабуть, воно, те, що мучить його голову. Причина, чому він думає розповісти їй усе. Але губи Олів прохолодні, її вологе волосся лоскоче його обличчя, а її шкіра пахне солодко, їстівно, сяюче. Як душ, який вона приймала за кілька метрів від нього, той, про який він суворо наказав собі не думати. Йому це вдавалося, принаймні до тих пір, поки він не зрозумів, що вона не зачинилася у ванній кімнаті. Саме тоді він забув як дихати, лише дешева фанера та можливість між ними, і Олів повірила, що він залишиться на місці.
Не те, щоб він колись робив щось інше. Але у Адама все ще гірше, ніж він думав, якщо ідея про те, що ця дівчина довіряє йому елементарну людську порядність, справляє на нього більше враження, ніж повномасштабна порнографія.
«Ти закоханий у неї, чи не так?» — спитав Холден минулого тижня, помітивши, що очі Адама постійно косяться на телефон, а не на гру по телевізору. І Адам закотив очі, знову поглянув на екран і відповів: «Я просто хочу, щоб вона була в безпеці. І щаслива. І мала те, що їй потрібно». Холден нічого не сказав, лише кивнув і розуміюче посміхнувся, і через це Адаму захотілось вдарити його вперше з часів навчання в аспірантурі.
Отже, що, якби Адам взяв і зробив це? Що, якби він сказав Олів правду?
Досить трагічний поворот долі, але ти, здається, не пам’ятаєш, що ми вперше зустрілися багато років тому. Проблема, оскільки я занадто добре пам’ятаю. Мені ніхто не подобається, абсолютно ніхто, але ти мені сподобалася з самого початку. Ти мені подобалася, коли я тебе не знав, а тепер, коли я тебе знаю, стало тільки гірше. Іноді, часто, завжди я думаю про тебе перед тим, як заснути. Потім я мрію про тебе, і коли я прокидаюся, моя голова все ще там, застрягла на чомусь смішному, красивому, брудному, розумному, і все про тебе. Це триває деякий час, довше, ніж ти думаєш, довше, ніж ти можеш собі уявити, і я мав би тобі сказати, але у мене таке враження, ця впевненість, що ти за півсекунди втечеш, і я повинен тобі дати достатньо причин залишитися. Чи можу я щось для тебе зробити? Я відвезу тебе за продуктами та наповню твій холодильник, коли ми повернемося додому. Куплю тобі новий велосипед і кейс із пристойним реактивом і тим мулом, який ти п’єш. Уб’ю людей, які змусили тебе плакати. Тобі щось потрібно? Тільки скажи. І воно твоє. Якщо воно у мене є, воно твоє.
Немає жодного сценарію, за якого будь— що з цього не змусило б її кричати. І після кількох останніх днів, тижнів, років все, що потрібно Олів, — це трохи затишшя. Безпечний простір. Місце, куди можна бігти, а не звідки. Тож Адам приймає рішення: він ще раз приховує правду, а коли вона відступає, з ледь помітною посмішкою на її губах і повним надії поглядом в її очах, він хитає головою.
— Олів, це… ні.
— Чому? — між її бровами пролягла зморшка. Яку Адам поставив туди сам, тому що він поганий для неї.
— Ми тут не для цього.
Її ніздрі роздуваються.
— Це не означає, що…
— Ти засмучена. І п’яна.
Вона закочує очі, нетерпляче, і його руки сверблять, щоб притягнути її ближче. Поцілуй її знову. Цілуй її всюди. Вона нахаба. Невпинна, епатажна розумниця, і йому доводиться стискати кулак, щоб не потягнутися до неї.