Яйцепос. Книга 2
Тепер міст над уже неіснуючим ровом уперше у своїй історії контактував із ногами дракона й колесами гіппомобіля. Бо навіть дракон Грицько, що обіймав посаду експоната Королівського зоопарку (поки не здохнув від цирозу печінки на ґрунті алкоголізму), опинився там за допомогою крил, а не ніг, минувши міст.
Біля воріт Королівського замку стражник у декоративному доспіху лузав соняшникове насіннячко, беручи його з паперового пакетика, згорнутого з газети «Королівська правда», і спльовуючи лушпайки в сміттєву урну. Поруч стояла притулена до стіни декоративна алебарда.
Не припиняючи обробляти насіннячко, стражник не без цікавості спостерігав наближення нетрадиційних об'єктів, котрими були очкастий дракон і колісна конструкція.
– Мені до замку, – сказав Інокентій Карлович, зупинившись перед насіннячкоїдом.
– Здогадався, що не до перукарні, – пожартував той.
(Суть дотепу в тому, що дракони ніколи не відвідували перукарень, бо не мали волосся. Але це, читачу, стосується саме терентопських драконів, зауважує Автор. Бо, наприклад, у «Казці про Рудого братчика» з книжки Юрія Коваля «Казка про Зелену Коняку» йдеться якраз про відвідування перукарні драконом інакшим, триголовим, з волосатими головами.)
– Ви на екскурсію, чи... Якщо на екскурсію, то купіть квитка. Он каса.
– Я волів би поспілкуватися з Його Величністю, Жориком Дев'ятим.
Стражник глянув на наручний годинник:
– Його Величність зараз, скоріше всього, у зоопарку годує живність. Це тут у дворі. За ворітьми повернете ліворуч...
– Я знаю, – перебив його дракон.
Хоч Інокентій Карлович ніколи раніше не заходив у Королівський замок, він, проте, добре знав планування двору, тому що неодноразово бачив його з висоти драконячого польоту.
У цей момент за спиною дракона зазвучало таємниче шипіння, і обоє – екскурсовод із Гірчичної печери, озирнувшись, і стражник – втупилися очима в гіппомобіль. На гіппомобілі бо почалося щось неймовірне: із усіх щілин упакованого в сітку металу викидалася, сичачи, біла піна, іскрячи на сонці райдужними пухирцями й обпадаючи на землю невагомими грудками, схожими на грона повітряних ікринок.
– Клятий вогнегасник, матір його за вухо! – лайнувся з місця виверження голос лицаря Аркадія, який, напевно, захлинувся піною, бо лайка перетворилася на кашель.
– Що це?! – злякано прошепотів стражник.
– Це ваш лицар у сітці заплутався, – відповів дракон, витріщивши очі під окулярами на піновиверження.
– Проходьте, – пошепки поквапив вартовий, від подиву забувши про насіннячко.
І незвичайні відвідувачі прослідували крізь ворота, залишаючи на землі білі кіпчики вогнегасної піни, яка, повільно танучи, перетворювалася на мокрі плями...
ЩОСЬ ДВАНАДЦЯТЕ. Підворіття для ударників
– Бийте, бийте-но поганця, ґедзя конешкідника,
Ненаситного хапугу, живоглота-павука!
Скотиняку, скотиняку! Двічі, тричі повторю:
Бо не просто він поганець, – двічі, тричі лиходій.
Ну, то бий його, ув'язуй, молоти, жени, лупи!
Плюй, як ми плюєм, та з криком нападай на лайдака!
Проте за хвилину гул припинився і настала цілковита тиша; всі сиділи не ворухнувшись, слухаючи таку чарівну музику, що навряд чи хтось із присутніх здатний був залишитися байдужим.
– Чи не здається вам, що ми перебуваємо на сцені?.. Ну то плескайте в долоні й вимагайте аплодисментів.
18 вересня 1995 року.
Згадати те, що було, може кожний, хто не страждає на склероз або амнезією. А от щоб згадати те, чого не було й навіть бути не могло, треба мати особливу, видатну, феноменальну пам'ять.
Що стосується Автора Терентопських хронік, тобто твого, безцінний читачу, покірного слуги, то він у цьому щосі продовжує згадувати події вечора вісімнадцятого вересня тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року, що мали місце в столиці Терентопського королівства, Жорикбурзі, а конкретніше – у тамтешньому міському суді, а також дорогою від суду до Стайні Опери та Балету й, нарешті, у самій цій так званій Стайні.
Попереднє щось, одинадцяте, закінчилося тим, що кат Анонімечко за допомогою роликових ковзанів швидко змотався до оперного театру, узяв там з кришки рояля м'яту й розірвану навпіл афішу та доправив у якості речового доказу судді.
Отож, після того як суддя (не припиняючи виглядати клоуном з бузковою шевелюрою й фіолетовим носом) розгладив на накритому чорною скатертиною столі два обривки, склав їх акуратно в єдине ціле, прочитав і промурмотав «Гм», адвокат (клоун із зеленою шевелюрою й синім носом) попросив:
– Дозвольте глянути.
Суддя дозволив.
– І я, і я, – приєднався й прокурор (клоун з рудою шевелюрою й червоним носом).
(Автор для економії місця не буде отут поміщати текст тієї афіші, адже якщо читачеві потрібно відновити її в пам'яті, то йому досить усього лише повернутися в щось п'яте «Доморосле лицарство», де така афіша вже, так би мовити, вивішена).
– Що й треба було довести! – сказав захисник. – В афіші, складеній моїм підзахисним, слова «лист», «брамс» і «бах» надруковані без згадувань про композиторів, твори, і без будь-яких імен чи ініціалів.
– Не можу погодитися, – заперечив червононосий обвинувач. – Ці слова надруковані з великих літер. А з великих літер починаються прізвища.
– Ха, цей аргумент не витримує критики! – посміхнувся синьоносий захисник. – На цій афіші весь текст надрукований великими буквами. Було б дивно, якби перші букви цих слів, на відміну від усіх інших букв, були б маленькими. І до того ж, зверніть увагу, що слово «лист» надруковано через літеру «и», а прізвище композитора Ліста пишеться через «і».
– Мабуть, так, – погодився фіолетовоносий суддя. – Букви «л», «б» і «б» дійсно великі, але при цьому не більші за решту. Виходить, у даному контексті йшлося дійсно не про прізвища.
– Що ж ти дурницю-то пореш, Андрію Андрійовичу?! – фамільярно гаркнув судді патріарх Іполит Четвертий. – Як же ж так можна, сонечку моє! І дурню ж зрозуміло, що якщо на концертній афіші фігурують Ліст, Брамс і Бах, то нікому і на думку не спаде вважати їх чимось іншим, аніж композиторами! А літеру «и» в слові «Ліст» усякий вважатиме друкарською помилкою!
– Не заважайте, Сергію Едуардовичу! – цикнув на нього той.
– Ну припустимо, що під «листом», під «брамсом» і під «бахом» підсудний мав на увазі не композиторів, не класиків. Але однаково громадянин Траляляліні не виконав того, що обіцяно в афіші, і тим обдурив публіку, – знову почав прискіпуватись прокурор, чіпляючись за останню «соломинку». – Я маю на увазі, що в афіші написано: «прозвучать: лист, брамс, бах і інші», а прозвучали тільки лист, брамс і бах, а інші не прозвучали.
Усі подивилися на маестро. Він пошептав на вухо захисникові, і той оголосив:
– Прозвучали. Крім шурхоту листа, брамсання й бахання, у концерті звучали також, – він став загинати пальці, – шурхіт завіси – раз; шерех кроків мого підзахисного – два; звуки його голосу й спровоковані ним сміх і оплески в залі – три й чотири...
– А в лоба не хочеш?! – поцікавився патріарх.
– Ні, – відповів адвокат. – Як бачимо, усе, що обіцяно в афіші, мій підзахисний повністю виконав.
– Я ж не з тих, хто їсть незароблений хліб. Я чесний трудівник, – додав підсудний.
– А в око? – продовжив цікавитися Іполит Четвертий.
– Хочу звернути увагу шановного суду на той факт, що дорогою сюди святий отець геть затоптав мені мозок своїм злісним нігтем, – поскаржився «віртуоз».