Яйцепос. Книга 2
Цей несподіваний драконячий концерт, живлений глядацьким ентузіазмом, розрісся майже до опівночі...
Коли дракон утомився грати, а слухачі – ляскати, гірчичнопечерний екскурсовод розкланявся й подякував публіці за увагу й надмірну оцінку його скромних потуг.
– Ну, скромник! Ну, талант! От кого треба запрошувати, а не ріккардів-джузеппів усяких там! – гудів патріарх, указуючи долонею на сцену й шукаючи очима заступника головного адміністратора театру.
Якби дракон не був відносно великим і недостатньо легким, його винесли б з театру на руках. Але, через незручні для ручного носіння габарити й вагу, довелося виходити власними кінцівками, будучи обліпленим шанувальниками, які щебетали компліменти й сунули папір для автографів.
Носатий адміністратор Лазар Дулівка намагався до нього пробитися, щоб поговорити про організацію майбутніх концертів, але юрба навколо нового кумира була щільною й пружною, тому червоний велюр бився, як риба об лід.
Збентежений і сп'янений такою увагою дракон розкланювався й прощався.
Коли він розгорнув крила, народ розступився й дав можливість розбігтися, підстрибнути, запрацювати маховими площинами й підняти себе в повітря.
У чорному небі свіжий кумир швидко зробився невидимим, і публіка, помахавши йому навмання руками й капелюхами, розтікалася вулицями, продовжуючи із захватом коментувати несподіваний концерт крилатого виконавця...
☼ ☼ ☼
– З розказаного в мене склалося враження, що терентопці є фанатами класичної музики, а інші стилі й напрямки їх не цікавлять, – всувається в розповідь Ліва півкуля авторського мозку.
– Враження оманне, – заперечує Автор. – Як і скрізь, у тамтешніх жителів були різні смаки, тому своїх шанувальників мали й фольклор, і джаз, і рок, і поп-музика й новомодні ритмічні шуми музичних комп'ютерів, які дехто теж уважає музикою... Автор по старинці вважає музикою те, що виконують музиканти, а те, що виконують комп'ютери, запрограмовані інженерами-електронниками – не зовсім музикою. Із чого можна зробити висновок, що Автор – зашкарублий консерватор, котрий відстав від життя.
А терентопська молодь шкільного віку йде в ногу з часом і «тащиться» від ритмічного комп'ютерного шуму. З місцевих кумирів цього напрямку найбільш популярна група «Інконтровотобл інконвінйонс» (що в перекладі з англійської означає «Незаперечна незручність»). Не знаю, каже Автор, чому учасники групи узяли таку назву, але вимовити ці слова, дійсно, – незаперечна незручність; навіть вони самі вимовити сходу не можуть і читають власну назву по складах з папірця.
Концерт цієї групи виглядає так: на сцену виходять шестеро людей, виносять музичний комп'ютер, приєднують його до електроживлення й вмикають. Комп'ютер ритмічно шумить закладену в нього програму, а група сидить навколо, підпираючи руками підборіддя й спостерігаючи, як шаленіють їхні шанувальники. Яку музику шурує апарат, зрозуміти важко, тому що захоплена молодь виражає ентузіазм настільки бурхливо, що через вереск нічого не чутно. А може, музика й зовсім не потрібна, якщо слухачі одержують насолоду від одного виду музикантів.
Коротше кажучи, музичні смаки жителів королівства не відрізняються від смаків інших європейців...
– Який успіх! – вигукував дощовий хробак, розгойдуючись у брезентовій кишені на драконячій шиї. – Тепер ти знаменитість, Інокентію Карловичу. Я ж казав! Рано чи пізно талант буде помічений!
– Ну, це я тільки в порівнянні з Траляляліні талант, а в порівнянні з Володимиром Горовицем чи Святославом Ріхтером я – цілковита бездарність, – скромничав дракон, працюючи крилами й удивляючись у чорні ландшафти, засіяні іскорками вікон, намагаючись орієнтуватися на Каменіану. – А от чого я так і не второпав, так це – навіщо шахраєві знадобилося приходити в Стайню. Адже гроші в нього були вже ранком. Він міг із ними втекти, а він чесно заплатив за оренду залу й чесно вийшов на сцену, хоча напевно знав, що його «виступ» публіці не сподобається, з усіма подальшими наслідками. Для чого ж він не втік відразу із грошима?
– Так, душа шахрая – загадка природи, – пискнув Гавриїл Святославович.
(Ці двоє, зауважує в дужках Автор, навіть припустити не могли, що шахраєві в Терентопії потрібні були не ці гроші, а щось інше, що він планував придбати за концертний, м'яко виражаючись, гонорар. Адже це щось інше він потім міг продати за межами королівства за набагато більшу кількість грошей).
Екскурсовод здійснив посадку, керуючись більш інтуїцією, ніж зором, але досить точно – поруч із Гірчичною печерою.
Тут його приятель покинув брезентову кишеню й, попрощавшись, задлубався васявася, то пак у ґрунт...
А дракон Інокентій Карлович, збуджений успіхом, цієї ночі довго не міг заснути...
ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТЕ. Лицарювання без мікроскопа
Здраствуй, плем'я молоде, незнайоме!
(– Яке неуцтво! – вигукує, прочитавши епіграф, Права півкуля авторського мозку. – Багатьом начитаним індивідам відомо, що зі словами: «Здраствуй, плем'я молоде, незнайоме!» звернувся у своєму білому вірші відомий російський поет Олександр Сергійович Пушкін до молодих деревець, а аж ніяк не мореплавець Джеймс Кук до гавайських аборигенів, які його уколошкали й начебто з'їли! Хіба ж ти, Авторе, цього не знаєш?! Як же можна приписувати настільки знамениті фрази тим, хто не має до них стосунку?!
– Саме так, – підтакує півкуля Ліва. – Ти, громадянине Авторе, ще б написав, наприклад:
Змилуйся, государиня рибка...
Можливо, чиясь остання фраза з фільму режисера Стівена Спілберга «Щелепи».
Або:
Наш паровоз вперед летить...
Можливо, останній вигук Анни Кареніної.
Ти що ж, розраховуєш, що читач не знає, кому в дійсності належать ці слова? Фу, як соромно!
– Ні, даючи безглуздий підпис до знаменитої фрази, я розраховую на наявність у читача почуття гумору, на те, що читача це побавить. Тому що я дуже, дуже прагну побавити читача, – відповідає Автор.
У цьому розділі дійсно йтиметься про незнайоме плем'я, дивне плем'я...
Але, оскільки мені, додає Автор, нагодилися відповідні цитати з української, російської та французької літератур, то я їх нижче теж утуляю в якості епіграфів, і прошу читача саме ці епіграфи вважати справжніми, правильними, головними, офіційними.)
– Чи бачив ти, голубе, цих велетнів?..
Грицько Основ'яненко, «Вояжери».
– Що? – здивувався редактор. – Велетнів же не буває!
Даниїл Хармс, «Професор Трубочкін».
Один із філософів відповів йому, що він може не сумніватися – розумні істоти, менші за людину, справді існують.
Вольтер, «Мікромегас».
19, 20 жовтня 1995 року.
Перш ніж лицар Борис і граф Остап Влучне Вухо потрапили до так званого Краю Зачарованих Велетів, ці два лицарі Напівкруглого Столу побували на кіносеансі в селі Трістанівці. Оскільки на тому кіносеансі крім українських фільмів демонструвалися й фільми терентопські, кіностудії «Задфільм», і оскільки один із майбутніх розділів цього так званого епосу йменуватиметься «Кіностудія "Задфільм"», то Автор почне розповідь про Бориса й Остапа Влучне Вухо саме з кіносеансу. Або, точніше сказати, – розповідь про двох Борисів, Остапа й Аркадія. Тому що коня, на якому їхав граф Остап Влучне Вухо, теж кликали Борисом, а коня, на якому їхав лицар Борис, кликали Аркадієм.