Яйцепос. Книга 2
– Цікаво, чому цього Остапа називали Влучне Вухо, а не Чутке Вухо? – запитує Права півкуля. – Влучне Око – зрозуміло, а Влучне Вухо...
– За те, – відповідає Автор, – що цей Остап одного разу із зав'язаними очима вцілив стрілою з арбалета в дзвенячий будильник, цілячись за слухом. На спір.
– Ну, якщо вражати мішень, цілячись не за допомогою очей, а за допомогою вух, то тоді дійсно логічніше називати стрілка Влучним Вухом, а не Влучним Оком, – погоджується Ліва півкуля. – Але знавці арбалетів можуть викрити тебе, громадянине Авторе, у невігластві, оскільки ти вжив слово «стрілою». Фахівці в цій сфері називають арбалетні снаряди не «стрілами», а «болтами». Але це дріб'язок. Давай, шуруй далі.
Коли граф Остап Влучне Вухо верхи на Борисі й лицар Борис верхи на Аркадії наближалися ґрунтовою дорогою до села Трістанівки, – «шурує далі» Автор, – їх обігнав, обдавши клубами пилу й бензинового диму, строкатий автофургончик, обклеєний кіноафішами, – так звана кінопересувка. За кермом сидів кіномеханік і за сумісництвом шофер на ім'я В'ячеслав, а в будці фургона був старенький кінопроектор і коробки з кіноплівкою. Цей кіномеханік їздив від села до села й знайомив сільських мешканців із добутками кіномистецтва.
Мешканці села Трістанівки були впевнені, що назва їхнього населеного пункту походить від імені одного зі славнозвісних лицарів Круглого Столу – Трістана Ліонського. А скептики із сусідніх сіл уважали, що назва Трістанівка виникла внаслідок заміни двох букв. А раніше, мовляв, село називалося Дристанівка, від дієслова «дристати» (тобто – випорожнюватися рідким калом). Трістанівці достобіса не люблять, коли жителі інших населених пунктів їм таке проказують, і навіть на ґрунті квасного містечкового патріотизму можуть ляснути мовцеві по обличчю.
– Кіно до Трістанівки повіз, – констатував, пчихнувши від піднятого фургончиком пилу лицар Борис. – Добре: кіношку подивимося. Давненько я у кіно не ходив. Навіть, зрозумій мене правильно, скучив за цим видовищем.
– Я теж кіно люблю, – сказав граф Остап Влучне Вухо, – особливо – індійське, з піснями та танцями...
☼ ☼ ☼
До другої половини 50-х років двадцятого століття терентопці дивилися кіно тільки у Великому Світі, у першу чергу, звичайно, у харківських кінотеатрах. Перший публічний кіносеанс у Терентопськім королівстві відбувся в День Шляхетного Мордобою 1956 року, після традиційного для цього свята лицарського турніру. У Жорикбурзі, у тронному залі Королівського замку, де були поставлені стільці, крісла й табуретки для глядачів, серед яких, крім короля з королевою (Жорика Восьмого й Зіньки Десятої) і всіх лицарів Напівкруглого Столу, були й так звані простолюдці, на розіп'ятому на стіні білому простирадлі був продемонстрований совєтський (конкретніше – український) комедійно-пригодницький чорно-білий німий кінофільм «У пазурах совєтської влади», знятий ще в 1926 році. Кінострічка була дуже пошарпана й майже непридатна для перегляду, тому керівництво харківського кінопрокату й списало її в утилізацію. Але терентопському розвіднику агентові Рясту вдалося виміняти її на пляшку горілки в кочегара, який повинен був здійснити спалювання.
До 1968 року в Терентопському королівстві демонструвалися тільки такі старі, списані керівництвом харківського кінопрокату, неабияк пошарпані, подряпані, багато разів порвані й склеєні стрічки, добуті розвідниками в утилізаторів за хабарі. Але в названому році задвірпольський чарівник Орест Пальоха винайшов магічний спосіб відновлення й розмноження таких кінострічок, завдяки чому в королівстві виник справжній кінопрокат. Були побудовані кінотеатри в усіх містах, а села обслуговувалися кінопересувками. У столиці, наприклад, аж три кінотеатри: «Промінь світла в темному залі», «імені Ланцелота» і «Кінородець».
У новітній час, після розпаду СССР, коли Україна загрузла в так званій ринковій економіці, терентопські кінокомерсанти стали здобувати у Великому Світі вже не тільки старі, але й нові кінострічки. Відомі навіть випадки, коли нові українські фільми демонструвалися в Терентопії раніше, чим у самій Україні. Тим паче що українські кінотеатри тоді були «окуповані» в основному американським кіно, а українське на великі екрани майже не потрапляло.
На початку сімдесятих років у королівстві виникли кілька аматорських кіностудій. А одна з них – «Задфільм» – у середині вісімдесятих стала професійною. І дотепер залишається єдиною професійною кіностудією королівства. Але про це докладніше буде сказано в щосі п'ятдесят другому.
☼ ☼ ☼
Коли обклеєний афішами автофургончик в'їхав у Трістанівку, з динаміка над кабіною зазвучала голосна музика. До динаміка ця музика надходила з касетного магнітофона, проходячи крізь підсилювач. У такий спосіб кіномеханік сигналізував селянам про свій приїзд і про прийдешній кіносеанс.
Склав цю музику один відомий британський лицар. І склав її не просто так, а для кінофільму, який сам зняв в іпостасі кінорежисера за власним сценарієм. І головну роль у цьому фільмі зіграв не абихто, а сам же цей лицар. У Терентопському королівстві кіноглядачі, як і в багатьох країнах Великого Світу, дуже любили фільми цього лицаря. А нафільмував він чимало. Втім, усі фільми були створені ним ще до того, як він від британської королеви отримав лицарський титул. І хоча цей чоловік не роз'їжджав на коні в металевому панцирі з мечем і щитом, однак навіть терентопські доспіхоносці визнавали його справжнім лицарем. Оскільки його фільми людей не тільки смішили (бо більшість були кінокомедіями), але й викликали в людях істинно лицарські почуття: співчуття, справедливість, шляхетність... Кликали британського лицаря – Чарлі Чаплін.
Музика, яку вихлюпував динамік автофургончика, була з фільму «Нові часи». Пародія на французький шансон, проспівана самим Чапліним. (Цей геній, крім іншого, сам же й складав мелодії для своїх кіношедеврів, оскільки був прекрасним мелодістом, а для оркестрів їх вже аранжували професійні аранжувальники).
У Трістанівці не було кінозалу, кіносеанси влаштовувалися на волейбольному майданчику. Екран натягався замість волейбольної сітки між двома стовпами, стільці глядачі приносили з хат. Якщо погода була суха, кіномистецтвом насолоджувалися під відкритим небом, якщо дощова – публіка відокремлювалася від неба брезентовим тентом. Зрозуміло, за таких умов сеанс міг відбутися тільки в темний час доби.
Сонце опускалося до обрію; між двох волейбольних стовпів натягалося біле полотнище, місцями вже заштопане; трістанівці тягли до волейбольного майданчика стільці; В'ячеслав установлював кінопроектор, коли в село Трістанівку в'їхали Остап Влучне Вухо верхи на Борисі й Борис верхи на Аркадії...
(– Дивно, що коні лицарів Напівкруглого Столу названі іменами лицарів Напівкруглого Столу, – хмикає Права півкуля авторського мозку.
– Ні, – заперечує Автор, – кінь Остапа Влучне Вухо названий Борисом не на честь лицаря Бориса, а на честь російського царя Бориса Годунова, що правив з тисяча п'ятсот дев'яносто восьмого по тисяча шістсот п'ятий рік; а кінь Бориса названий Аркадієм не на честь лицаря Аркадія, а на честь імператора Східної Римської імперії Аркадія, що правив з триста дев'яносто п'ятого по чотириста восьмий рік.
До речі, лицареві Аркадію дуже не сподобалося, що лицар Борис назвав свого коня Аркадієм: лицар Аркадій чомусь не бажав ставати тезком непарнокопитої тварини. Лицар Аркадій навіть запропонував лицареві Борису поміняти кличку його особистого транспорту. «Ще чого, – відповів лицар Борис. – В Остапа Влучне Вухо кінь – мій тезка, але я ж не вимагаю, щоби коня перейменували. І якщо в наш колектив Напівкруглого Столу вступить якийсь там лицар Людовик, ти ж не станеш перейменовувати свого коня!» Коротше, лицар Борис залишив своєму коневі ім'я Аркадій, а лицар Аркадій залишився цим незадоволений.