Яйцепос. Книга 2

Про всякий випадок Автор пояснить сучасному молодому читачеві, що монумент «П'ятеро з ломбарду поцупили холодильника» називався так (але назва ця не офіційна, а, так би мовити, народна) оскільки найближча будівля, що працює тепер Історичним музеєм, у часи виникнення монумента й протягом наступних півтора десятків років, була ломбардом. (А Історичним музеєм тоді працювали будівлі Свято-Покровського монастиря, що в декількох кроках від усього перерахованого). А згруповані, схематично витесані з каменю прапори позаду п'ятірки схематично витесаних з каменю людей нагадували великий холодильник. Тепер «викрадачів холодильника» там немає, замість них красується крилата богиня Ніка – пам'ятник незалежності України. І пам'ятника козаку-запорожцю отаманові Іванові Сірку по інший бік музею-ломбарду тоді ще не було. І танки, і стародавні гармати, і прадавні статуї тепер стоять на інших місцях, але на цьому ж майдані. 
  
(До речі, безцінний читачу, додає Автор, саме в цій частині цього міського майдану в грудні 1935 року вперше привселюдно явився Дід Мороз у якості головного персонажа совєтської новорічної ялинки. Тому що найперша совєтська новорічна ялинка була влаштована в Харківському Палаці Піонерів (теж найпершому і на той час єдиному на земній кулі), а красувався цей палац саме там. Але, на жаль, лише до Другої світової війни, яка палац не пощадила. Після війни цей заклад розміщався в інших місцях міста в інакших будинках, проте вже менше схожих на справжні палаци. До заснування Харківського Палацу Піонерів були причетні, між іншим, українські письменники-мандрівники Майк Йогансен і Микола Трублаїні; а однією з вихованок Палацу була майбутня кінозірка Людмила Гурченко, батько якої там працював музикою, і портрет якої тепер носив на одній зі своїх футболок теретопський король Жорик Дев'ятий.) 
Та найбільше заїжджого чарівника зацікавили два книжкові кіоски біля схожого на палац гарного автотранспортного технікуму – шедевра архітектора Олексія Бекетова (що тому зодчому в Харкові тепер встановлено аж два пам'ятники). Ці кіоски (яких там тепер немає) торгували книжками про магію, метафізику, астрологію, окультизм, містику, езотерику й тому подібні явища. Терентопські маги вважали сучасні книги про магію, видані у Великому Світі, профанацією, дезінформацією, інсинуацією, фальсифікацією та нісенітницею. І проте вони їх купували. Не для одержання з них корисної інформації, а щоби посміятися. Адже сміх дуже корисний для здоров'я, за твердженням медицини, а здоровішими прагнуть бути й чудотворці. За мірками чародіїв підпільного королівства, така література належала до категорії не магічної, а гумористичної. 
Розглядаючи ці видання й котрісь гортаючи, Гліб Любомирович захотів деякі купити. Зокрема, книжки про чудотворства мексиканських індіанців на ґрунті вживання наркотичного кактуса, написані якимось Карлосом Кастанедою. Але оскільки, вирушаючи сюди для участі в шпигунській операції, маг не планував робити покупок, то придбав у терентопському обміннику мінімум купоно-карбованців, тільки на дорогу. Про що тепер пожалкував, тому що в Харкові обміняти терентопські шурхотики було ніде. 
Потім, зирнувши на наручного годинника і вирішивши «вже час», попростував Римарською убік оперного театру, точніше, обох оперних театрів, нинішнього й колишнього...
☼ ☼ ☼
Вулиця одержала таку назву в сімнадцятому столітті, оскільки на ній селилися й працювали римарі (або лимарі), тобто майстри шкіряних виробів. У ті часи фахівці воліли жити й трудитися на одній вулиці з колегами за фахом. У такий спосіб у Харкові виникли також вулиці Коцарська (місце коцарів, то пак виготовлювачів коців – особливого роду килимів), Чеботарська, Гончарівська й Кузнечна. 
У місті є декілька будинків, побудованих на початку XX сторіччя за проектами архітектора Олександра Ржепішевського. (В Авторові озвався педант, який уточнює: двадцять сім. Будівель Ржепішевського у Харкові рівно 27 штук.) Від його будов у стилі північного модерну зазвичай віє духом європейського середньовіччя; нагадують вони чимсь стародавні замки. Можливо, через любов Ржепішевського до численних еркерів і великих мансард. На Римарській дві його будівлі: доми № 6 і № 19. Можливо, читач пам'ятає завдяки розділу «Житлоплоща вінценосця», що зустріч мага зі шпигунами була призначена біля № 19. 
Пройшовши, крім іншого, поміж тією школою, в якій згадана суперзірка Людмила Гурченко отримала середню освіту українською мовою, і тим драматичним театром, в якому свого часу виконував головні ролі (теж виключно українською мовою) молодий тоді актор Леонід Биков (випускник театрального факультету Харківського інституту мистецтв імені І. Котляревського) – також суперзірка совєтського кіно (обом зіркам тепер установлені в Харкові металеві пам'ятники, і величезні кольорові портрети обох в якості муралів прикрашають стіни двох будинків, там же, в історичному центрі міста), дотупавши до № 19 – сірої п'ятиповерхівки – і обвівши очима заклади на першому поверсі, Гліб Любомирович Цвях виявив, крім інших, вивіску «Бар "Білий Крокодил"». У Совєтському Союзі, а конкретніше в Москві, довгі роки видавався сатиричний журнал «Крокодил». Цього названого в заголовку крокодила тамтешні карикатуристи зображували червоним, як совєтський прапор. Але в природі червоних крокодилів не буває. А от білі бувають. Альбіноси трапляються серед різних тварин, і крокодили не виключення. Якщо читачеві захочеться побувати на харківських місцях описуваних у цій книзі подій, і він вирішить побачити «Білого Крокодила» на Римарській, то Автор відразу попереджає: не шукай, не знайдеш. Немає там такого бару. 
– Ага, то ти набрехав, всунувши туди «Білого Крокодила»! – обурюється Права півкуля авторського мозку. 
– А от і не набрехав, – заперечує Автор. – Якщо там уже немає цього бару, то це не означає, що його там ніколи й не було. Восени тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року «Білий Крокодил» там дійсно був. І це безцінному читачеві можуть підтвердити харків'яни, що жили в ті часи в тому будинку чи поблизу від нього, або які просто проходили повз, а вже тим паче ті, хто цей бар відвідували. Якщо, звичайно, у таких харків'ян досить хороша пам'ять. 
Біля входу, позначеного цією вивіскою, чарівник побачив п'ятірку підозрілих типів. Підозрілих, тому що всі вони були в однакових сірих плащах з піднятими комірами; в однакових, насунутих на самі брови, сірих капелюхах із полями; в однакових сонцезахисних чорних окулярах, хоча сонця не було видно через хмарність; у чорних же шкіряних рукавичках і з однаковими валізками-«дипломатами» у лівих руках. («Якщо я тут знову не згадав штани, шкарпетки й туфлі, то це не означає, що таких не було», – єхидно говорить Автор своїм мозковим півкулям). Тобто виглядали саме так, як учора в замку короля Рафаель Комаха. Поза всяким сумнівом, це були терентопські шпигуни. Король був правий: у «шпигунській уніформі» їх важко одне від одного відрізнити. Тим паче що за статурою і зростом вони теж були ідентичними.
Наблизившись, товстун бадьоро їх привітав:
– Здоров'я бажаю, панове шпигуни!
Типи, які дивилися на нього чорними окулярами, після цих слів стали байдуже, нарочито байдуже, дивитися по сторонах і насвистувати неголосно кожний свою мелодію. Перехожих на Римарській майже не було, і на підозрілу групу уваги ніхто не звертав. Тим більше, що в ті часи, у середині 90-х років двадцятого століття, на постсовєтському просторі, а отже й у Харкові, було хоч греблю гати суб'єктів з підозрілою зовнішністю, тож подібне видовище було звичним і нікого не дивувало, не цікавило й не інтригувало. Чарівник зрозумів, що утнув щось не те, задумливо почухав нігтем ніздрю й згадав:
  
– Ага! Мій пароль: чи не знаєте, де можна купити воскові цвяхи?
– Краще купіть льодяні шурупи, – відповіла п'ятірка голосом Рафаеля Комахи. Зрозуміло, свист відразу припинився. – «Хвоста» немає?
– У мене? У мене хвоста немає, я ж не Леонід Леонідович Перевертайло-Замийський, – відповів чарівник, будучи профаном у шпигунській справі.